… Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків.
— Тю на вас, — сказав Санько. — Хіба можна втрьох на одного?
Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки.
Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу — либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки.
— А, от ви які! — вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові. Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого.
А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради.
Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік.
Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю.
— Ага, впіймався! — зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. — Будеш тепер кусатися?
Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги — і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя.
Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько.
— Діду! — зарепетував Санько. — Барвінок з’явився!
Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі.
— Діду! — знову заволав Санько. — Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас!
З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса.
— Молодець, гарно служиш, — сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати.
Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку — і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати.
— Що там, діду? — не втримався Санько. — Де Швайка з Грициком? Що з ними?
Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав:
— Сам читай, коли грамотний.
І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами:
— Ти, а, ти, а… тата…
Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:
"Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер".
— Діду, я вже прочитав! — заволав Санько. — Швайка прибув до печер! То ми як — підемо туди, га? — Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: — Чи, може, краще покликати його сюди?
Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки.
— Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється.
Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути — раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя.
— Що з мене взяти? — казав дідо. — Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, — тоді можуть загинути тисячі невинних.
А ще дідо про всяк випадок вичинив своє взуття так, що за ним залишалися ведмежі сліди. І Санькові таке ж взуття зробив.
Проте все одно, вирушав у дорогу лиш тоді, коли здіймалася хуртовина.
ГЛУХІ ПЕЧЕРИ
Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів — сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш — зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків.
Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся — ніяка завірюха не лякає.
Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати.
Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило — на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду.
І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч!
І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою — там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки — з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися.
"Де ж таке бачено, щоб вовки з ведмедями обіймалися? — безперечно, подумав би занадто допитливий подорожній. — Ні, щось воно тут не те. Недарма ж це місце зовуть Вовкулацьким кутом. Треба, мабуть, мерщій брати ноги в руки…"