— А куди вони подалися? — запитав Швайка.
Рашит махнув рукою у бік Дніпра.
— Потім приходив люди Іслам-бека, — продовжував він. — Сьогодні з сонцем. Я їм сказав про два урус. Подалися по сліду. Подивилися, кажуть: "Це не Швайка…" То між себе кажуть. А мені: "Ти нічого не чув, нікого не дивився". "А коні?" — кажу. Сміються: "Його теж не бачив". А як не бачив, коли один кінь взяли мої? Мої, а не Іслам-бека!
— Не журися, Рашите, — відказав Швайка і заспокійливо поклав руку на плече татаринові. — Розберемося, що то за уруси. А твого коня повернемо. І не одного.
Рашит ствердно хитнув головою.
— Твоє слово — золотий слово, — сказав, він. — Я знаю. Мені мама казали. Вони уруска були.
Це татарин уже мовив до Грицика, який не зводив погляду з прибульця. Тоді перелив у чашку паруючого зілля і подав Санькові. Рідина була гірка, гостро пахла баранячим жиром і якимись травами.
— Пий, — звелів Рашит. — Усе пий. Завтра будеш здоровий.
— А який на вид той, хто коней забрав? — запитав Швайка.
Видно, ті двоє не йшли йому з голови.
— Злий очі, — відказав Рашит. — Довгий кінський голова. І високий…
Він звівся на ноги.
— Я поїхало… е-е, поїхав. Інші ще не сплять, можуть побачити, що мене нема. А вранці табун пущу сліди топтати. Тоді будемо за Чатир-могила. Ну, бувай здоров!
— Спасибі, брате, — відказав Швайка. — Сам Бог тебе послав.
Рашит показав у посмішці білі зубі.
— Мій Бог чи твій?
Вони міцно обнялися і Рашит щез у темряві. Швайка довго дивився йому услід.
— Запам’ятайте, хлоп’ята, — нарешті звернувся він до друзів, — що й серед татарів теж є люди. І не так уже й мало. І коли б не вони, я б їх усіх підряд…
І Швайка змахнув рукою, наче в ній була шабля.
— Ти його давно знаєш? — поцікавився Грицик.
— Давно. Одразу, як мене з матір’ю потягли на аркані в степ.
— То ти і в полоні був?
— Був, бодай його не згадувати… — Швайка помовчав. — Матір мою забили насмерть. За те, що спробувала втекти. А мене взяла до себе Рашитова мати. Вона теж була з Воронівки… Так що ми з Рашитом немов брати.
За багаттям повисла мовчанка.
— Виходить, ти воронівський? — нарешті озвався Грицик.
Швайка відповів не одразу.
— Отам, внизу, розвалини знаєте? — запитав він. — То була наша хата. Тепер тільки льох залишився.
— То ти син підстарости Сидірка? — здогадався Санько.
— Ага, — кивнув Швайка. — Ледь-що — я одразу до свого льоху. Рани зализувати.
— А ми ж… а ми гадали, що там вовкулаки завелися.
— Знаю, — посміхнувся Швайка. — Бачив, як ви нас хрестили. Я тоді там відлежувався, коли мене татари стрілою проткнули.
— Ага! — скрикнув зненацька Грицик. — Тепер я знаю, чому мені дід Кібчик вухо крутив. Ти там лежав, а він не хотів, щоб ми навколо гасали, так?
— Метикуватий, — похвалив його Швайка. Він підвівся, затоптав багаття і накинув зверху кущ старого перекотиполя.
— Поїдемо, мабуть, хлопці, — сказав він. — Саньку, я тебе до себе візьму. Бо ще, бува, звалишся дорогою.
— Не звалюся, — запевнив його Санько. — Мені вже краще. — І вже, коли сидів на коні, стиха додав: — А там, у льосі, був ще один дід. У нього борода аж до пояса, еге ж? І Кудьмою його зовуть.
Швайка смикнувся, мовби його вдарили. Якийсь час пильно розглядав малого товариша.
— Тобі й це відомо, — сказав нарешті. — Ой, Саньку, Саньку, що ж з тебе буде, коли виростеш? — Подумав і додав: — Якщо тільки виростеш.
— Виросту, — пообіцяв Санько.
В ГОСТЯХ У ВИРВИЗУБА
Під ранок Швайка зупинився. Вдихнув на повні груди й сказав:
— Ну от, приїхали. Здоров будь, Дніпре!
Хоча Дніпра ще й видно не було. Самі лише очерети, червонястий верболіз та зелені гайки по вибалках. Хіба що вологий, прохолодний подих вітру нагадував про близькість великої ріки.
З верболозу раптово вигулькнула група вершників, зодягнених хто як. Проте у кожного була зброя, а на голові — зведена набакир смушкова шапка.
Попереду летів довговусий здоровань. Ще здалеку він загорлав:
— Та це ж Пилип! А, щоб тебе холєра ясна взяла!
Проте по його обличчю було видно, що якби Швайку й справді схопила холера, то він був би вельми засмучений.
— Оце, хлоп’ята, сам Штефан Вирвизуб, — пояснив друзям Швайка. — Гарно, ох і гарно рве зуби ногайцям! Разом з головою.
І погнав назустріч здорованеві.
— А ми вже бозна що передумали, — мов у бочку, гудів Вирвизуб, ляскаючи Швайку по плечах. — Нема та й нема. Наче у воду впав. А чому ти не на Вітрику?
— Відпустив до діда, — ухильно відказав Швайка. — Нехай хоч трохи погуляє на волі.
Усмішка поволі сповзла з Вирвизубового обличчя.
— Зрозуміло, — сказав він. — Добре, що хоч сам врятувався. А того поганця Тишкевича, чи як там його, наздогнав?
Швайка сердито сплюнув на землю.
— Не вдалося. Вивів мене на Іслам-бека.
— Ого! — присвиснув Вирвизуб. — То він до всього ще й з ними злигався?
— І, мабуть, уже давно.
Швайка зіскочив з коня, відвів Вирвизуба убік.
— Хочу тебе попрохати ось про що, — почав він. — Цих огирів, — Швайка показав на коней, якими приїхав, — треба перегнати назад Рашитові. Тільки щоб ніхто не бачив.
— Зрозуміло, — відказав Вирвизуб. — А де він буде?
— Біля Чатир-могили.
— Зробимо, — запевнив Вирвизуб. — Нібито нападемо на татарські табуни і непомітно підсунемо цих двох. Хоча, — Вирвизуб почухав тім’я, — нам вони й самим потрібні. Хлопців, розумієш, у плавнях щодня більшає. А який же козак без коня?
— У Рашита не брати, — твердо мовив Швайка. — Нічого підозру на нього зводити.
— Та я що, зовсім дурний? І волосинки з того табуна не впаде. Тільки ж скажи йому, нехай подалі звідсіля забирається. А то мало що може статися. Тут же, окрім мене, є ще інші меткі братчики.
— Він так і зробить.
Вирвизуб перевів погляд на хлопців.
— А це що за козаки? Чи не рано їм за шаблі братися?
— Чом не рано? Саме час, — відказав Швайка. — Вони нас з тобою, Штефане, незабаром за пояс заткнуть.
Вирвизуб насмішкувато примружив очі.
— А що? Схоже. Особливо ось цей лицар, — і він показав на Санька, що ледь тримався на ногах.
Швайка весело розсміявся.
— А оце ти, Штефане, вцілив пальцем у небо! За нього дід Кудьма і сьогодні дасть десять таких, як ми з тобою.
— Невже? — Вирвизуб з неприхованою цікавістю втупився у Санька. — Жартуєш…