Правда це чи ні, Тишкевич не знав, а от що вовки йому вірно служать — у цьому він встиг переконатися на власній шкірі…
— Та жени ж ти, здохлятино! — гарикнув Тишкевич на коня, з якого й так клаптями летіла піна. І озирнувся назад в жахній підозрі, що його переслідувач уже перекинувся на вовка. Проте той, як і раніше, мчав по його сліду верхи на коні. І, схоже, відстань між ними значно скоротилася. Тож якщо нічого не трапиться, за якусь часину Швайка наздожене його, Тишкевича…
А ще Тишкевич завважив, що слідом за Швайкою мчать двійко вершників. Точніше, вершників не було видно. Здавалося, що степом котяться двійко коненят з якимись клуночками на спині.
"Серед козаків таких малих вершників немає, — промайнула думка. — Невже це хтось із ординців?"
Ординці, ординці…
Зненацька Тишкевич згадав про те, що геть вилетіло йому з голови. Десь тут, неподалік, має бути сторожовий загін Іслам-бека — того, з яким у Тишкевича не раз і не двічі були спільні справи. І не просто десь, а він, Тишкевич, здогадується, де саме.
Тишкевич почав непомітно описувати в степу широке півколо. Він звертав туди, де полюбляв зупинятися на ночівлю Іслам-бек.
Швайка, що пильно стежив за втікачем і вже майже його наздогнав, не одразу завважив це. Про те хлопці, які все ще були далеко позаду, помітили те півколо, і Грицик, вйокнувши на коня, подався навперейми. На якусь мить утікач і його переслідувач щезли за байраком. А коли хлопці знову їх побачили, то втікач вибирався з мілкої, геть замуленої річечки, а Швайка лише наближався до неї.
На щастя, річечка перед хлопцями входила в тверді береги, і подолати її було не складно. Тож коли друзі наблизилися до Швайки, Вітрик тільки вибирався з грузької багнюки.
— Ви? — вражено скрикнув Швайка. — Щось трапилося?
— Нічого не трапилося, — відказав Грицик. — Ми хочемо тобі допомагати.
— Геть звідсіля! — гримнув Швайка. — Вас ще тут бракувало!
І знову помчав за Тишкевичем. Якусь мить Грицик вагався. Тоді вперто стріпнув головою і подався слідом. За ним кинувся Санько, бо нічого іншого йому не залишалося.
"Ми ж не просто так гуляємо, — міркував він про себе, мовби сперечаючись з розлютованим Швайкою. — Може, нам вдасться чимось допомогти Пилипові. До того ж — не лишатися ж нам самим у степу…"
Мабуть, про те саме подумав і Швайка, бо за якусь хвилю змахнув рукою, запрошуючи хлопців за собою.
Місяць почав поволі бліднути. На сході зажевріло небо. Ось-ось мали озватися перші птахи. А гонитва усе тривала. Невтомний Вітрик знову наздоганяв Тишкевичевого коня. На обрії темно зринув високий пагорб, і Тишкевич звернув до нього. Однак на вершину не піднявся, а обминув її низом і щез у чагарях.
Але Швайці ці маленькі хитрощі були добре знайомі. Зазвичай втікач по той бік пагорба спішувався і піднімався наверх. А там десь зачаювався, діставав лука — і тоді вже переслідувачу було непереливки. Сам Швайка стільки разів чинив так само, що й з ліку збився. І, як не дивно, хтось таки потрапляв у таку простеньку пастку.
Проте цього разу не його наздоганяли, а він сам був переслідувачем. Тож, сягнувши підніжжя, Швайка обережно, наприхильці почав скрадатися схилом. Він хотів досягти вершини першим. Не озираючись, махнув хлопцям, щоб ті трималися позаду.
Та за кілька кроків до верха Швайка випростався й люто тупнув ногою. У просвітах між кущів він побачив Тишкевича, що, як і раніше, нахльостував коня. Тишкевич виявився хитрішим: доки Швайка скрадався схилом, той знову вихопився далеко наперед.
— Все одно наздожену, — пробурмотів Швайка. — Від Вітрика ще ніхто не втікав.
Та перш ніж підкликати вірного коня, Швайка підійшов до східного краю пагорба, визирнув з кущів, і мимовільний стогін вирвався у нього з грудей.
Далеко попереду палахкотіли багаття. Не було жодного сумніву в тому, кому вони належать. І Тишкевич прямував саме в той бік. Він був уже на півдорозі між пагорбом і татарським станом.
Навколо багать здійнялася метушня. Кілька постатей скочило на коней і подалися назустріч Тишкевичу.
CАНЬКОВА ВОРОЖБА
Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки.
Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани…
Що ж робити? Як їм допомогти?
Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:
— Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!
Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів:
— До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!
Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком.
— А як же ми? — скрикнув Грицик.
Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.
— Гайда за мною! — звелів він хлопцям. — Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!
Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:
— Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.
А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер.
Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?