— Га, Свириде, тепер тебе рідна мати не впізнає, — зареготав один з них. — Вилитий бусурман!
— Краще б на себе подивився, — огризнувся Свирид.
— А що, я теж такий, — згодився насмішник. — Мудро пан рішили. Коли що — хай нас шукають межи ногайців.
— Готові? — запитав той, що цикав зубом. — Ану, на коні! Рушили!
І дивні вершники почали розчинятися в сутінках. Грицик вагався недовго. Він зіскочив з дерева і сказав:
— Саньку, давай слідом!
— Та… — нерішуче опирався Санько. Чомусь йому страшенно не подобалися ці люди. А чому — і сам сказати не міг.
— А раптом це сам Швайка! — наполягав Грицик. — Забув, як він у татарську одежу перевдягається?
— Ні…
— То побігли! Може, й нас із собою візьме!
Хлопці чимдуж припустили навздогін. І вчасно: очерети саме поглинули останнього вершника. Згодом довелося брати напрямок на шурхіт та чвакання кінських копит в баговинні.
Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт.
Врешті шурхіт припинився. Натомість почулися вигуки і звуки якоїсь метушні. Ще кілька кроків — і перед очима у хлопців з’явилася невеличка галявина з куренем посередині. Неподалік від куреня горіло багаття. Воно освітлювало руду людину зі зв’язаними руками. Четверо спішених вершників нишпорили в курені та під очеретами. П’ятий стояв перед зв’язаним і розмахував канчуком.
— Де ж твоє хутро, лайдаче? — допитувався він.
— Немає в мене ніякого хутра, — відказав зв’язаний. — Ще не наполював…
— Брешеш!
Канчук свиснув у повітрі. Зв’язаний мимоволі відсахнувся. На його обличчі з’явилася темна смуга.
— Скажеш тепер?
Зв’язаний мовби й не чув цього запитання. Він лише похмуро стежив за метушнею спішених вершників. А ті виносили з куреня в’ялену рибу та птицю. Один викотив барилко меду.
— Гарно попрацював лайдак, — сказав кремезний зайда, що трохи накульгував на праву ногу.
— Та хіба це праця? — зневажливо відказав інший. — Це кожен зможе. А от хутро де?
— Знайшов! — почувся радісний голос.
З-за куреня вигулькнув ще один зайда. В руках тримав добрячу в’язку бобрових та видрячих шкурок. Він зупинився між багаттям та хлопцями, що зачаїлися край очеретів, і засміявся:
— Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться!
— Це вам так не забудеться, — крізь зуби вичавив бранець. — Згадаєте ще рудого Мацика…
— Замовч! — гарикнув на нього той, хто розмахував канчуком. Тоді підійшов до знахідки, провів по хутру рукою і наказав: — В’яленину та віск з медом тягніть до ріки. Там куми, мабуть, уже припливли. Хутро — на коней!
— А з цим що робитимемо? — той, хто знайшов шкірки, кивнув на рудого Мацика.
— Камінь на шию — і в воду!
А бранець тим часом поводився якось дивно. Не плакав, не ставав на коліна, не вмовляв, аби йому дарували життя. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Скидалося на те, ніби Мацик підманював якусь звірину.
Прибульці здивовано втупилися в нього.
— Ич, розсвистівся, — зауважив кульгавий. — Справжній тобі канівецький соловейко.
— Мабуть, з глузду з’їхав, — здогадався інший. — Від переляку.
Проте рудий бранець мовби й не слухав їх. Він вперто висвистував одну й ту ж мелодію:
— Ф’ю…фіу…ф’ю…
І того свисту не зміг зупинити навіть ще один виляск канчука. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію і при тому дивився у бік хлопців. Грицик аж зіщулився: невже рудий Мацик їх бачить? То, коли так, їх можуть побачити і грабіжники!
Що ці дивні вершники були грабіжниками, Грицик вже не сумнівався. Від таких треба триматися подалі.
А з іншого боку — цьому Мацикові треба якось допомогти. Але як?
Прибульці тим часом уже закінчили виносити речі з Мацикового куреня. Клишоногий втиснув хутро до лантуха і прив’язав його до луки сідла сивого коня. Поруч насторожено тупцювало ще четвірко коней. Їх неабияк щось тривожило.
Зненацька один із них стріпнув головою і сполошено заіржав. В ту ж мить з очеретів йому на шию кинулося щось сіре й довге. При світлі багаття мигнули прищулені очі, зблиснули білі ікла. Кінь схарапудився, став дибки. Та було вже пізно — вовк вчепився в його горлянку. Решта коней зірвалися з місця і з голосним іржанням кинулися в темряву.
З несподіванки прибульці отетеріли. Клишоногий кинув лантуха з хутром на землю і пронизливо вереснув:
— Вовкулака!
Прибульців наче громом чворохнуло. Вони не могли відвести очей від потвори, яка накинулася на їхнього коня. Першим отямився той, хто був з канчуком.
— Пся крев! — лайнувся він. — За мною, боягузи!
Спішені вершники, вихопивши шаблі, кинулися за своїм старшим.
Проте вовка вже не було. Він наче розчинився в темряві. І якби не мертвий кінь на траві — ніхто й не здогадався б, що тут тільки-но трапилося.
Приблуди похмуро стовпилися навколо коня.
— Здається, рудий свистів не просто так, — нарешті порушив мовчанку один з них. — То він викликав цього вовкулаку.
— Схоже на те, — згодився старший і люто цвикнув крізь зуби. — Я ж йому зараз…
Спішені зайди обернулися до зв’язаного. І остовпіли: того теж не було біля вогнища. Як крізь землю провалився. Лише в одному місці все ще погойдувалися очерети.
Не було і Санька з Грициком. Хлопці без пам’яті летіли у глупу ніч.
НАД ОЗЕРОМ
Хлопці бігли не озираючись. Куди — й самі не знали. Чи то в бік татарського степу, чи назад, до Сули. А може, і ще в якийсь бік. Нестримний переляк додавав їм сил.
Не розбійних вершників жахалися вони, а того велетня-вовка, котрий невідомо як вихопився майже з-за їхньої спини. Може, то й справді був вовкулака, як стверджував один із зайд?
"Раз — і вчепився в горлянку, — згадав Грицик і мимоволі пришвидшив свій біг. — На очах у всіх, ні кого не злякався… А що, як він оце жене за нами?"
— Саньку, не відставай! — гукнув він. Але тут же перечепився через купину і заорав носом у траву.
— Ти не забився? — запитав захеканий Санько, схилившись над товаришем.
Замість відповіді Грицик схопився на ноги і дременув, як заєць. З темряви до Санька долинуло:
— Не відставай!
Поволі світлішало. Почали подавати голос перші птахи. Нарешті на одному боці небо зажевріло. Там сходило сонце, і хлопці, виявляється, бігли саме на нього, прямісінько у татарський степ. Незабаром зіркі Грицикові очі угледіли на виднокраї якусь темно зеленаву купину.