Швайка кахикнув, збираючись на думці.
— Відомості мої, князю, і добрі, й не дуже втішні, — спроквола почав він. — З одного боку степові татари, що кочують межи Оріллю та Перекопом, почали ставитися до нас набагато прихильніше, ніж до цього. Мої хлопці пробували навіть зазирати до їхніх аулів, і їх зустрічали як бажаних гостей. Вочевидь, торгівля гарбами спрацювала на нашу користь. А от кримські татари… — Швайка на мить замислився, — ніколи ще не поводилися так тихо. Їхні вивідники тікають, ледь забачивши нас. А на Перекопі вони ще з ранньої весни взялися поглиблювати рів та кріпити сторожові мури. Там нині навіть миша не проскочить. Спробували ми поткнутися до Криму від річки Молочної, проте й там отримали облизня.
— Мабуть, Менглі-Гірей гадає, що ми прагнемо помститися йому за зимовий напад, от і укріпив оборону, — у роздумі мовив князь Глинський.
— Схоже на це, — згодився Швайка.
— То де тоді твої невтішні вісті? — запитав князь.
— Вони в тому, що Менглі-Гірей почав відгороджуватися від нас! — зареготав Колотнеча. — Сам князю, відаєш, що Швайка мріяв гарно погуляти зі своїми хлопцями в Криму, а тепер це зробити дуже важко. Чи не так, Пилипе?
Швайка повів носом, наче в ньому залоскотало, і відвернувся.
— Зрозуміло, — кивнув Глинський. — Тепер, Федоре, повідай нам, що робиться на правобережжі.
— Мені теж особливо казати нічого, — посерйознішав Колотнеча. — Як ми раніше й здогадувались, у степу знову об’явилося буджацька орда. А тепер до неї додалася ще й ця, очаківська. Це вони, князю, об’єдналися й дражнили нас узимку перед тим, як приєднатися до Менглі-Гірея. А от звідкіля ця очаківська орда вигулькнула — я й досі не розумію.
— Я можу дещо додати, — втрутився Швайка. — Після того, як їхні предки були розбиті під Синіми Водами, частина буджацьких і очаківських татарів перейшла на лівий берег Дніпра. Саїд-мурза, з яким ми поквиталися торік, саме з них буде… А з осені минулого року якісь люди забігали межи лівобережних татарів і почали запрошувати їх повернутися на землі своїх прадідів. Мені розповідали, що на той заклик відгукувалися навіть ті татари, що кочують за Доном.
— Без Порти тут не обійшлося — це вже точно! — втрутився Вирвизуб.
— Чому так гадаєш? — обернувся до нього Глинський.
— Бо тільки-но ми, князю, сідали на хвіст якійсь татарській ватазі, вона тікала не абикуди, а під турецькі мури Коцюбієва чи Очакова.
— Ясно, — кивнув Глинський і обвів поглядом присутніх. — То хто що пропонує?
Запала мовчанка. Першим її порушив Швайка.
— Моя думка — вдарити на Крим, — сказав він.
— Але ж ти казав, що через Перекоп і миша не проскочить, — нагадав Вирвизуб.
— Я не через Перекоп, я пропоную морем дістатися до нього.
— Це ж як — повз Очаків?
— Так. Вибрати темну ніч — і висадитися під Ґьозловом чи ще десь. Човнів у нас достатньо. А коней роздобудемо вже в Криму. Там їх, як мишви у скиртах.
Колотнеча гарячково потер долоні.
— Ого! — сказав він. І тут же схаменувся, винувато скосив погляд на свого князя: негоже вискакувати поперед батька в пекло.
— А яка твоя думка? — звернувся Глинський до Вирвизуба.
Той відповів не одразу.
— Крим — це непогано, — повагом почав він. — Про те, гадаю, варто спочатку поставити на місце буджаків та очаківських татарів. Бо ж вони вже увесь правий берег почали вважати своїм. Сам бачив, князю, як вони налетіли на тебе, коли ти виходив з Чорного лісу.
— Зрозуміло, — промовив князь. — А ти що скажеш, Федоре? — звернувся він до Колотнечі.
Той висловити свою думку не встиг, бо знадвору почулися швидкі кроки і до шатра зазирнув збуджений Кривопичко.
— Ви тут сидите, а там Грицик із Саньком повернулися! — вигукнув він.
Швайка схопився на ноги і кинувся до виходу. Але Санько з Грициком уже виглядали з за Кривопичкового плеча.
— Ми почули, що у вас тут рада… — почав Грицик, проте не договорив, бо на них налетіли з обіймами Швайка з Вирвизубом.
— Ну, хлопці… — сказав Вирвизуб, коли обійми закінчилися. — Вам би тільки воду з нас варити! Де ж це вас стільки носило?
— Та в Криму, де ж іще, — відказав Грицик. — А оце ми з Очакова повернулися…
— Та не може бути! — не повірив Колотнеча. — З самого Очакова?
— Атож. Вітання вам привезли від коменданта Ібрагім-бека та капудана турецької галери Селіма-аги.
Вирвизуб недовірливо поглянув на Грицика.
— Яка ще галера? — запитав він.
— Звичайна, — пояснив Грицик. — Понад дві сотні нукерів та сотня веслярів-невільників.
— Звідкіля вона там узялася? — втрутився Швайка. У його голосі вчувалася неприхована тривога. І зрозуміло, чому: поява галери ставила під загрозу його задум про похід на Крим.
Один лише староста черкаський лишився незворушний. Він зміряв прибульців з голови до ніг і кивнув на стіл:
— Сідайте і розповідайте, що бачили.
Коли Грицик закінчив свою оповідь, у курені запанувала мовчанка.
— Отже, в фортеці більше двох сотень яничарів, — першим порушив її Глинський.
— Еге ж, — підтвердив Грицик. — І до півтисячі очаківських чаушів.
— Отже, всього сім сотень вояків, — підсумував Глинський. — Та ще зо дві сотні матросів з галери. Це ж скільки буде?
— Дев’ять сотень.
— Майже стільки, скільки й нас, — сказав Глинський. Раптом він відчув, як усе його тіло охоплює якась незрозуміла, зухвала радість. Перед очима на мить промайнула застережно піднята рука київського воєводи, пригадалися його останні слова: "Добре було б тільки стерегти Менглі-Гірея, а не битися з ним…"
"Не тривожся пане воєводо, — подумки відказав йому Глинський. — Буде по-твоєму… але й по-моєму теж!"
— Отже, справи такі, — намагаючись стримати збудження, почав він. — Вдарити на Крим від Перекопу ми не зможемо. І з моря зайти теж не вдасться, бо на заваді стане Очаків… — Він спинив погляд на Вирвизубі. — Чи не так?
— У цьому можна не сумніватися, — кивнув Вирвизуб.
— І покінчити з буджацькими та очаківськими татарами теж навряд чи вдасться, — вів далі Глинський. — Бо їм є за чию спину ховатися.
— А так-так, — з готовністю підтвердив Колотнеча.
— То що ти, князю, пропонуєш? — примружився на Глинського Вирвизуб. — Сидіти тут і чекати, доки кримці висунуть носа за Перекоп або коли буджаки зберуться в похід? Ні, це не для моїх хлопців. Після того, що тут сталося торік, вони вже не хочуть відсиджуватися в очеретах.