Джури і підводний човен

Сторінка 76 з 76

Рутківський Володимир

Зранку князь Глинський без поспіху їхав крученими очаківськими вулицями до найвищої з тутешніх круч. Назустріч йому, весело перемовляючись, поспішали Телесик з Масаром. На їхніх головах красувалися великі, мов колеса з-під гарб, тюрбани.

— Що, знову до Синопа зібралися? — усміхнувся князь.

— Та ні, — на мить збентежився Телесик. — Ми просто так…

— Зрозуміло, — кивнув головою Глинський і поглянув на Масара. Про цього татарчука, що допоміг Грицикові з Саньком вибратися з Криму, він уже чув. — То як — тобі подобається козакувати? — запитав він.

— Подобається, — ледь чутно відказав Масар. Йому ще не доводилося отак просто розмовляти з такими знатними особами.

— Жаль, — вдавано зітхнув князь. — А я хотів з тебе зробити капудана.

— Капудана? — не повірив Телесик. — Справжнього капудана?

— А якого ж іще? Самі чули, що мені подаровано гарного морського човна. А який же морський човен без капудана? Тож я й подумав про твого товариша, бо він, кажуть, уміє тримати вітрила.

Телесик штурхнув товариша ліктем.

— Згоджуйся, Масаре, — поспішно прошепотів він. — Згоджуйся!

Масар підвів на князя великі чорні очі.

— Дякую, шановний князю. Але в мене тут є ще деякі справи.

— Він хоче розшукати свою сусідку, — пояснив Телесик. — І відомстити тим, хто її викрав. Дядьку… князю, а ви могли б зачекати з тим капуданством, доки ми її розшукаємо?

— А ти що, вирішив йому допомогти?

— Ага, — кивнув Телесик. — Ми ж із ним друзі.

Князь розвів руками.

— Коли так, то доведеться зачекати.

Торкнув повіддя, і кінь рушив далі.

Ззаду почувся збуджений голос Телесика:

— Я ж тобі казав, що наш князь — це сила!

Круча виступала над морем. Далеко внизу плюскотіли невидимі хвилі. Князь завмер, в останній надії вдивляючись у синє миготливе безмежжя. Але там, де мав бути Крим, виблискувало пустельне море.

Ледь стримав розчароване зітхання. Тепер скільки не чекай, а все ясно. Менглі-Гірей не згодиться на добросусідство. Мабуть, остаточно вибрав для себе покровительство Порти.

Глинський востаннє кинув погляд на гаданий Крим, тоді повернувся спиною до моря і наказав збиратися додому.

Заворушилися, забігали козаки. Ще ніколи вони не поверталися з такою здобиччю. Дехто вже уявляв, якою радістю зблиснуть очі рідних та близьких, коли вони побачать такий скарб. То була б хоч якась віддяка за спалені татарами оселі. Проте ще більшою радістю для батьків буде бачити сина, а найріднішій у світі дівчині — свого милого.

Найбільше старався Демко Триголовий. Його сакви були набиті так, що він не знав, куди подіти дошку з трьома головами. Добре, що поруч були земляки.

— Давай їх сюди, — сказав Демкові Тиміш Одуд і приторочив голови до своїх саков. — Хоч я й не допну, навіщо ти напхав стільки того жіночого дрантя. Для князівни якоїсь стараєшся, чи що?

— Еге ж, — розплився в посмішці Демко. — Але моя Ждана така, що ніяка князівна з нею не зрівняється!

Рушили під вечір. Переповнені сакви важко теліпалися на кінських боках. Віялом розсипалася козацька сторожа, пильнуючи буджаків. Бо хоч і налякані ті, але жадібність може пересилити страх.

Швайки з ними не було. Одразу по обіді з півсотнею своїх людей переправився він за Дніпро і подався під Перекоп. Життя ще не закінчилося, і від Менглі-Гірея можна було чекати чого завгодно. Тож насамперед потрібна стежа за Кримом.

Князь помітив Грицика, що їхав неподалік у гурті татарчуків, вивільнених з полону, і розповідав їм щось веселе.

— А чого ти не зі Швайкою? — здивувався Глинський.

— Він мене відпустив, — уникаючи княжого погляду, відповів Грицик. — Маю одну справу.

Наразі князь завважив, що в Грицика сакви такі самі повні, як і в Демка.

— А ти що везеш? — запитав він і тицьнув пальцем в одну із саков. — О, та в тебе тут не лише зброя!

— Та… — чи не вперше в житті не спромігся на відповідь Грицик.

— Він хоче викрасти собі наречену, — відказав за Грицика татарчук, якого, як уже відав князь, звали Ренатом.

— Викрасти? — підняв брову Глинський. — Він що, потатарився?

— Він — ні. Але цього хочу я.

— Чому?

— Бо вона моя сестра.

— Зрозуміло, — кивнув головою князь. — Звичаї предків порушувати не годиться. І хто ж йому помагатиме її викрадати?

— Я, — сказав Ренат.

— Ти? — здивувався князь. — Власну сестру?

— Так, — підтвердив Ренат. — Бо він — найвірніша людина в світі.

Примітки

Чорнийліс — у ті часи праліс, що тягнувся уподовж річок Тясмин та Базавлук.

Чамбул — загін.

Улус — загін.

Дунгиз — свиня.

Арак — алкогольний напій з молока.

Тумен — 10-тисячний загін воїнів.

Богатури — дужі люди, силачі.

Бінбаша — тисяцький.

Олтава — нині місто Полтава.

Шаплик — дерев’яна посудина, схожа на перерізану діжку з вушками для носіння.

Поршні — м’яке взуття.

Акерман — місто Білгород-Дністровський.

Хаджибей — Коцюбіїв — Качибей — Одеса.

Ґьозлів — місто Євпаторія.

Карасубазар — місто Білогірськ.

СиніВоди — річка Синюха, над якою 1362 року литовсько-українське військо за 18 років до битви на Куликовому полі розгромило татарську орду.

Азі-Кале — так турки називали Очаків.