— Саньку, що воно там таке? — крикнув Івасик, перекриваючи гул і ревисько. Страху він уже не відчував. Мабуть, тому, що вода вже не зважала на них; усю свою лють спрямовувала вона на блискучі лоби мокрих брил. А, може, й тому, що попереду міцно стояв на пружних ногах Чорторий, і був він ловкіший від води і каменю.
— Саньку, кого вони прикривають? — знову прокричав він.
Санько повернувся в його бік і Телесик ледь не відсахнувся — таке в нього було напружене обличчя і чужі, не від цього світу, очі. Він наче у щось вслухався, але не в те, що мало бути попереду, а в те, що ховалося далеко внизу — глибше, ніж дніпровське дно і нижче, ніж кам’яне коріння, з якого виростали ці вперті чорні лоби порогів…
І нараз усе стихло. Довбанку, мов із пращі, викинуло на чисту воду.
— Хух, — вдоволено зітхнув Чорторий і витер чоло. — На цей раз пронесло…
— Дурний ти, Марку, — зненацька розлютився один з веслярів. — Казали ж тобі, що рівень води понизився.
— Усе, все, — зупинив його другий весляр і раптом засміявся. — Коли ми ковзнули по тій брилі, я вже подумав, що так і злетимо до самого неба.
— Я теж так подумав, — усміхнувся Чорторий.
У його руках уже було не важке, а звичайне весло. Він ліниво загріб ним, і довбанка полетіла до прямовисного правого берега. Ще трохи — і між високими скелястими виступами Івасик зауважив вузьку розколину. Над нею стояло кілька кінних і роззиралося довкола. Побачивши веслярів, вони заспокійливо замахали руками.
— Тепер, хлопці, можете відпочивати, — сказав Чорторий своїм товаришам. — Спасибі вам.
Ті хитнули головами, мовчки вилізли з довбанки і один за одним подерлися звивистою стежкою нагору. А Чорторий змахнув веслом і знову вибрався на бистрину.
ЗНАТИ Й НЕ ЗМОГТИ
Вода стрімко несла довбанку. Як і раніше, береги з неймовірною швидкістю налітали на них. Порівнявшись з довбанкою, вони раптово вивищувалися аж до хмар і тут таки щезали позаду. Навколо стояла тиша. Навіть чутно було, як десь на березі безтурботно виспівували птахи.
— Так би й усе життя плив, — захоплено мовив Івасик. — А ви?
Санько не відповів. Тільки якось дивно усміхнувся. Мабуть, ще переживав битву на порогах. А от Чорторий — навпаки, його м’язи, що тільки-но здувалися горбами, кудись щезли, він якось одразу зледачів, і тепер напівлежав, час від часу ліниво підгрібаючи веслом. Увесь його вигляд ніби свідчив: ти, Івасику, тільки мрієш так пливти, а я, бач, роблю це здавен.
— Ото, хлопці, Хортів острів, — нараз озвався він і кивнув на кам’янисту гору, що перетинала шлях пінявій дніпровій течії. — Його назвали так, бо він і справді схожий на Хорта. Бачте, розвалився посеред Дніпра і ніяк ти його не зженеш з місця, — усміхнувся Чорторий з власного жарту.
Може, комусь острів і нагадував Хорта, а от Івасикові він видавався велетенським грибом-боровиком, що зненацька виріс посеред бурхливих дніпрових вод. Гриб був червивий. За довгі роки вода попрацювала так, що нижня частина острова була не тільки підточена, а й всуціль подзьобана незліченними вирвами, норами чи просто розколинами.
Невідь-скільки часу човен плив за течією, а Хортів острів усе не закінчувався. Нараз Івасикові здалося, що боротьба, яка велася на порогах між Дніпром і скелями, триває й тут. Вода усе ще не могла заспокоїтись, вона бігла обіч острова, наче якийсь хижак повз непорушного звіра, і все примірялася, за що б його вчепитися. Раз-по-раз вона накидалася на черговий виступ і тут же злітала догори, розсипавшись на безліч розчарованих бризок. Подекуди їй таки вдавалося увірватися в якусь заглибину, а що вона там робила, Івасик не бачив, бо човен летів далі й далі.
Зненацька назустріч випірнув ще один острів — не острів, а справжнє островище, без кінця й краю. І все ж він чимось був схожий на свого попередника. Такий самий присадкуватий і геть подзьобаний знизу, вода так само накидалася на нього, але, отримавши ще більшого облизня, роздратовано бігла геть.
— А оце наш Великий Хортик, — з теплотою в голосі мовив Чорторий. — Зараз я вам покажу місце, куди ми перебираємося навесні…
Він різко загріб веслом, човен зійшов з бистрини, обминув гострий виступ і завмер на повільній воді. Івасикові відкрилася зелена місцина, затінена деревами. Під їхньою кроною помістилося кілька просторих куренів.
— А татари вас тут не схоплять? — запитав він.
— Та ніби ні, — відказав Чорторий. — Самі дивуємося, чому їх не тягне сюди. Хоча на той випадок, коли вони все ж нападуть, ми дещо приготували.
І він кивнув на круту, майже прямовисну, стіну Великого Хорта. Придивившись, Івасик зауважив кілька чи то нір, чи то розколин.
— Якщо татари навіть побачать, куди ми сховалися, все одно не страшно, — правив своєї Чорторий. — Вони чатуватимуть біля однієї нори, а ми вийдемо з іншої. Тут, у камінні, видзьобано стільки нір, що сам біс не відає, куди вони ведуть…
Нараз Івасик завважив, як Санько насторожився. Він спружинився, наче перед стрибком, а очі його прикипіли до острова.
— Ти щось побачив? — запитав Івасик. — А що, а що?
Санько зітхнув, розпружився і відказав:
— Нічого. Мабуть, просто здалося.
— Здалося? — допитувався Івасик. — А що саме?
— Аби ж знаття…
І справді, Санько не міг сказати, що саме змусило здригнутися усе його єство. За цими стінами йому нараз примарилося якесь інше життя — нескінченне, чуже і водночас нез’ясовно рідне й близьке. Послужлива уява поставила перед очі якесь підземелля зі швидкими блискітками в непроникній темряві… Чи не в ньому криється підказка на те запитання, що мучило його останнім часом?
— Слухай, Марку, — поглянув він на Чортория. — Чи не міг би ти зупинитися біля якоїсь із цих нір?
— А чом би й ні, — охоче згодився той. — Яку б ти хотів роздивитися?
— Греби, я скажу…
Чорторий гріб, мабуть, з хвилину. Нараз Санько підняв руку.
— Це десь тут… — тихо, якимось чужим голосом мовив він.
Чорторий зачудовано озирнувся на Санька, тоді обігнув щербатий виступ і зупинився перед однією з розколин.
— Ця щілина переходить у нору, — сказав він. І тут таки попередив: — Тільки вона якась не така, як інші.
Що вона не така, видно було одразу. Якась кривуляста, вузька внизу, ширша посередині і знову вузька вгорі. У таку жодна розумна людина не полізе.