Як тільки передні порівнялися зі старостами, Глинський підняв руку у вітанні.
Козаки дружно вдихнули повітря в груди — і в небо злетіло лунке й розгонисте:
— Слава!
А тоді гримнуло гучними, мов з діжі, голосами:
Гоп, мої гречаники,
Гоп мої чорні,
Всі ми діти Богданові,
Жваві та моторні…
— Харцизяки бісові, — з останніх сил намагаючись приховати вдоволену усмішку, пробурчав Богдан Глинський. — Я ж вам… — І вдавано погрозив вершникам міцним кулаком.
Ті зареготали, пришпорили коней і один за одним сховалися в байраці. Слідом за кінними повільно викотилася довжелезна валка возів, доверху напханих лантухами зі збіжжям. Глинський гордовито підкрутив вуса і сказав:
— Мої люди потурбувалися і про твоїх. Бач, скільки везуть?
— Бачу, — відказав Леміш. — Дякую.
Спокійні круторогі воли тягли вози. Над волами крутили лозинами звичні до всього довговусі статечні дядьки. Цих більше цікавили не молодиці з дівчатами, а те, чи витримають їхні вози таку далеку дорогу. Час від часу вони сторожко озиралися на колеса, а тоді знову помахували лозинами: гей, рябі!
Незабаром возії теж подолали поле і сховалися в байраці слідом за кінними.
Тепер їм на зміну мали з’явитися переяславці. І вони не забарилися.
Перший з діброви виїхав Швайка. Його появу зустріли схвальним гулом. Проте за мить натовп розчаровано зітхнув: слідом за Швайкою їхало не більше сотні вершників.
— І це все? — почулося з гурту.
Та начебто у відповідь з байраку завиднілися голови, затим груди, а ще за мить перед натовпом вдарила міцними ногами в землю колона піших. Їх було чоловік з двісті. Кожен мав таку ж зброю, як і черкасці. Хіба що списи опиралися не на стремена, а лежали на плечах.
— Бідненько, — зітхнув Леміш. — Але що вдієш…
Проте піші зовсім не переймалися своєю бідністю. У них був такий самий хвацький вигляд, як і в черкасців. Вони теж крутили майже невидимі вусики і так само палко зиркали на дівчат, які, звісно ж, були для них найкращими у світі. А коли козаки порівнялися зі старостами і прокричали їм славу, хтось із передніх махнув довгим списом, і у високе небо дзвінко злинуло:
Гоп, мої гречаники,
Гоп, мої пишні,
Всі ми діти Лемешеві,
Бо любимо вишні…
— Здається, вони згадують про тебе, пане старосто, — кивнув Глинський до Леміша.
— Ну, що ти їм вдієш, — розвів той руками. — Минулого літа обчистили півсадка, а тепер ще й насміхаються. Ну нічого, повернуться — я їм це пригадаю…
Переяславські піші щезли за деревами. Натомість з’явилася довга валка возів. Натовп на мить завмер, а потім до самісінького неба злетів нестримний регіт.
За кожним возом підстрибувало по шість, або й більше, татарських гарб. Схоже, переяславські возії переплутали далеку, небезпечну дорогу з ярмарком у сусідньому селі.
Староста черкаський теж не втримався і засміявся.
— Ти що, збираєшся торгувати ними? — запитав він.
— Вгадав, князю, — відказав Леміш. — Сам бачиш, що мої хлопці йдуть пішки. То я за кожну з цих гарб хочу отримати для них бодай по одному коневі.
— Хотів би побачити, як тобі це вдасться, — засумнівався Глинський.
— Мені самому цікаво, — зітхнув Леміш. — Проте дід Кібчик запевняє, що все буде гаразд.
— Дід Кібчик? — перепитав Глинський. — Чи не той, що вудженою рибою торгує?
— Той самий…
— Гарна риба. Вона так і зветься "від діда Кібчика". Щойно човен з нею приходить у Черкаси, до нього збігається такий натовп, що й князеві не протовпитися.
Тим часом поле спорожніло. Глядачі ще трохи постояли і вже збиралися розходитися по домівках, аж нараз одна з молодиць пронизливо заверещала. Глядачі озирнулися і не в одного за спиною посипалися мурашки: з байраку вигулькнули якісь страхітливі дивовижі.
— Песиголовці! — зойкнув хтось.
Проте це були не песиголовці. Це було щось таке, чому ще не придумано назви. Передня дивовижа була чи не на голову вища за звичайну людину. Проте вражав не її зріст, а те, що вона мала три голови. І які голови!
Одна голова, середня, ховалася під шоломом стародавнього княжого дружинника. Ліва мала гострий лисий череп і одне-однісіньке око. Але матінко рідна, що то було за око! Велике, завбільшки з гусяче яйце, воно шалено кружляло в очній дірці і, здавалося, намагалося вистрибнути з неї.
А в правої голови замість ока була вузька щілина. Зате ця голова мала таку широку пащеку й такі ікла визирали з неї, що аж серце завмирало з жаху. Час від часу зуби гучно ляскали, мовби вимагали їсти.
Поруч з великою дивиною погойдувалася у сідлі менша. Не почвара, а такий собі почварський пуцьвірінок. Проте одразу було видно, що з таким теж жарти кепські. Обидві почвари повільно, наче уві сні, пропливли перед очима ошелешеного натовпу.
— А чому тільки один? — тихо запитав у Лемеша староста черкаський. — Я гадав, що їх буде принаймні троє.
— Не встигли, — винувато відказав Леміш. — Гарби треба було лагодити. Але нічого — цей Манюня за трьох упорається.
Нараз з натовпу пролунав дівочий голос:
— А де ж мій Демчик?
Старости озирнулися. З натовпу на невисокому тлустому коникові вибиралася Ждана. Кінь її аж згинався від важких тороків. Від них завівало такими звабливими пахощами, що не один з глядачів ковтнув слину.
— Як у воду впав, — бідкалася Ждана. — Це ж треба, другий день не мав нічого домашнього…
Зненацька кінь велетенської почвари розвернувся і важким скоком подався до Ждани. Натовп зойкнув і кинувся врозтіч. Смикнула за поводи і Ждана, проте гучний голос зупинив її:
— Жданцю, сонечко моє!
Ждана озирнулася і зойкнула, бо такі знайомі й дорогі слова вимовляв не її Демчик, а сама почвара.
— Згинь! — замахала Ждана на нього руками. — Свят, свят!
Проте заклинання на почвару не подіяли. Вона важко зіскочила з коня і гупнулася на коліна перед молодою жінкою.
— Схаменися, голубонько, — пробубоніла вона. — Ти що, не пізнаєш мене? Та я ж Демчик, твій чоловік!
На якусь мить Ждана завмерла.
— Що? — не вірячи своїм вухам, перепитала вона. — Ти мій чоловік? То я що, маю мужа песиголовця?
— Та я…
Проте Ждана його не слухала.
— Так ось чим ви займаєтеся, коли йдете в козаки! — вигукнула вона. — Люди добрі, та що ж воно робиться?
А тоді Ждана накинулася на песиголовця і заходилася молотити в його груди міцненькими кулачками так, що в того заметляли з боку на бік усі три голови.