Л'юїс посміхнувся.
Все це мало значення, дуже неприємне значення, немов мішки з мокрим піском, що падають на голову. Вбивство не було в дусі Ральфі. Навіть Л'юїс не був в дусі Ральфі. Але він дав собі влипнути десь між Синами Неонової Хризантеми й тим, що їм належало, або, ймовірніше, чимось таким, що належало ще комусь. Ральфі, звичайно ж, міг використати ключову фразу, щоб ввести мене в режим ідіота-всезнайки, і я видам їх дорогоцінну програму, не запам'ятавши при цьому навіть чверті тона. Для скупника краденого, як Ральфі, цього було б цілком досить. Але не для Якудз. Якудзи знають про Спрутів і не хочуть турбуватися через те, що один з них може витягти ледь помітні сліди їхньої програми з моєї голови. Я мало знаю про Спрутів, але до мене доходили чутки, і я зробив одним із принципів ніколи не повторювати їх моїм клієнтам. Ні, це точно не сподобалося б Якудзам — занадто схоже на речовий доказ. Вони б не стали тими кими є зараз всюди залишаючи за собою речові докази. Або живих свідків.
Л'юїс посміхався. Я думаю, зараз він уявляв точку, розташовану неглибоко під моїм лобом, і про те, як добратися туди, не дуже церемонячись.
— Агов, — вимовив низький жіночий голос звідкись з-за мого правого плеча, — ковбої, ви певно проводите час не надто весело.
— Забирайся, хвойдо, — сказав Л'юїс, його засмагле обличчя зосталося нерухомим. Ральфі виглядав непроникним.
Розвійтесь. — Хочете купити трохи дешевого кокаїну? — Вона відсунула крісло й сіла до того як її встигли зупинити. Вона була в межах мого нерухомого поля зору — худа дівчина в дзеркальних окулярах, темне волосся зачесане в неслухняну гриву. Вона була одягнена в розстібнуту чорну шкіряну куртку, під якою була майка з діагональними чорними й червоними смугам — Вісім тисяч за грам.
Л'юїс роздратовано фиркнув і спробував ударом вибити її з крісла. Якимось чином він промазав, її долоня метнулася вгору й, здавалося, на мить торкнулася його зап'ястя. Яскрава кров бризнула на стіл. Він схопився за руку й затис зап'ястя так, що побіліли кісточки пальців. Між пальцями сочилася кров.
Але ж, здається, в її руці нічого не було?
Л'юїсу знадобиться операція по зшиванню сухожилля. Він обережно підвівся не відсуваючи крісла. Воно перевернулося, а хлопець вийшов з мого поля зору, не вимовивши жодного слова.
— Йому не завадило б звернутися до лікаря, — сказала вона. — Жахливий поріз.
— Ти навіть не уявляєш, — сказав Ральфі зненацька втомленим голосом, — в яке лайно ти щойно вляпалася.
— Що, серйозно? Детектив. Мене так збуджують різні детективні історії. Як приміром, чому твій приятель поводиться тут так тихо. Наче заморожений. Або для чого потрібна ось ця штуковина, — вона тримала мініатюрний пульт, який якимось чином витягла в Л'юїса. Ральфі виглядав хворим.
— Може ти хочеш чверть мільйона за те що віддаси це мені й підеш прогулятися? — Жирна долоня піднялася, нервово провела зблідлим худим обличчям.
— Чого я хочу, — сказала вона, клацнувши пальцями, і пульт почав крутиться, поблискуючи, — це працювати. Роботу. Твій хлопець пошкодив собі зап'ястя.
Ральфі різко випустив повітря з легенів і почав реготати, демонструючи зуби, які не підтримувалися на рівні стандартів Крістіана Вайта. Ось тут вона відключила блокувач.
— Два мільйони, — сказав я.
— Моя людина, — сказала вона й засміялася. — Що в сумці?
— Дробовик.
— Грубо. — Це міг бути й комплімент.
Ральфі мовчав.
— Звати Мілліонс. Моллі Мілліонс. Хочеш звідси забратися, бос? Люди починають озиратися.— Вона піднялася. Вона носила шкіряні джинси кольору висохлої крові.
І я помітив, що дзеркальні окуляри були хірургічною накладкою, їхній сріблистий метал плавно піднімався з її високих вилиць, немов закриваючи очі в очницях. В них я побачив подвійне відображення свого нового обличчя.
— Мене звати Джонні, сказав я. — Ми візьмемо містера Фейса з собою.
Він чекав нас на вулиці. Виглядав, як звичайний тех-турист в пластикових сандалях й дурнуватій гавайці, вкритій рекламами найпопулярнішого мікропроцесора його фірми; приємний невеликий чоловік, з категорії тих, хто, швидше за все, закінчує своє життя звалившись п'яним на стійку бара, де подають мініатюрні рисові крекери з гарніром з водоростей. Він мав вигляд людини, яка буде співати корпоративний гімн і при цьому плакати, буде нескінченно трясти руку барменові. І звідники, і спекулянти дадуть йому спокій, обізвавши вродженим консерватором. Без великих вимог та обережний з грошима, коли вони були.
Згодом я помітив, що вони ампутували йому частину великого пальця лівої руки, десь за першим суглобом, і замінили його пустотілим протезом, у якому були заховані котушка й гніздо з псевдоалмазів Оно-Сендай. Вони акуратно намотали на котушку три метри мономолекулярного волокна.
Моллі відправилася щось з'ясовувати з Сестрами Магнетичного Собаки давши мені можливість вивести Ральфі за двері за допомогою спортивної сумки, притиснутої до низу його спини. Здавалося вона їх знала. Я чув, як темношкіра засміялася.
Я рефлексивно глянув вгору — можливо, тому, що ніяк не міг звикнути до всього цього: до ширяючих арок світла й тінями від геодезик над ними. Мабуть це мене і врятувало.
Ральфі йшов далі, але не думаю, що він намагався втекти. Думаю, він вже здався. Можливо він здогадався з чим ми мали справу.
Я вчасно опустив погляд, щоб побачити, як він розвалюється.
Якщо прокрутити плівку назад, можна побачити, як Ральфі робить крок і в цю мить маленький тех, посміхаючись, з'являється невідомо звідки. Імітація поклону, і великий палець його лівої руки відпадає. Справжній трюк фокусника. Великий палець зависає в повітрі. Дзеркала? Нитки? Ральфі зупиняється, він повернутий спиною до нас, темні півмісяці поту проступають в пахвах його світлого літнього костюма. Він знає. Він повинен був знати. І ось ця кумедна пучка, важка як свинець, описує дугу, як в цирковому фокусі, і невидима нитка, що з'єднує її з рукою вбивці, буквально проходить через череп Ральфі, трохи вище брови, як батіг огинає все тіло й опускається, діагонально розсікаючи грушоподібний тулуб від плечей до грудну клітку. Розріз настільки тонкий, що кров не бризнула доти, доки синапси не дали збій й перші спазми не підкорили тіло гравітації.