Трохи подумавши, він провадив:
— Є ще одна складність. Хоча я живу тут уже довгі роки і знаю пустелю як свої п'ять пальців, але вдень я безпорадно заблукаю. Останніми роками Фата Моргана стала ще сильнішою.
— Нам жахливо пощастило, що ми зустріли вас, пане Тур Туре! — сказав Лукас.
— О так! — серйозно відповів Тур Тур та наморщив лоба.— Одним вам із цієї пустелі було б ні за що не вибратися. Завтра чи найпізніше післязавтра вами вже точно ласували стерв'ятники.
Джим здригнувся від жаху.
— Тоді давайте зараз відправлятися,— запропонував Лукас.— Місяць вже зійшов.
Пан Тур Тур швидко зробив бутерброди та наповнив свіжим чаєм золотий термос царя мигдальського. Потім усі троє пішли до локомотива.
Але перш ніж пуститися в дорогу, Джим захотів ще раз побачити на незвичайні велетенські здібності пана Тур Тура, і той дав згоду їх продемонструвати.
Місяць сяяв так яскраво, що все було видно майже як вдень.
Джим і Лукас лишилися стояти біля Емми, а пан Тур Тур пішов углиб пустелі. Друзі спостерігали, як, віддаляючись, він стає все більшим. А коли він пішов назад, то навпаки — все зменшувався доти, поки нарешті, зупинившись перед ними, знову не став нормального зросту.
Потім Лукас лишився сам, а Джим із паном Тур Туром пішли геть, аби подивитися, чи дійсно він збільшується тільки уявно. Відійшовши на невеличку відстань, вони озирнулися, і Джим заволав:
— Лукасе, що ти бачиш?
Лукас відповів:
— Ти тепер завбільшки з мій мізинець, а пан Тур Тур — із телеграфний стовп.
При цьому Джим легко міг установити, що насправді пан Тур Тур, перебуваючи поруч із хлопчиком, аніскільки не вирів, а виглядів точнісінько так само, як і раніше.
І ось, нарешті, біля Емми залишився Джим, а Лукас пішов із паном Тур Туром.
Тепер і Джим міг спостерігати за тим, як зменшується Лукас і збільшується пан Тур Тур.
Коли вони повернулися, задоволений Джим сказав:
— Та-а-ак, пане Тур Туре, ви й насправді уявновелетень!
— У цьому немає жодних сумнівів! — підтвердив Лукас.— А тепер у путь, друзі!
Усі троє залізли в кабіну, закрили двері та поїхали углиб пустелі. Хмарки пару з труби славної товстушки Емми підіймалися у нічне небо, усе вище та вище, і щезали без сліду там, де сяяв сріблом великий місяць.
Глава вісімнадцята,
у якій друзі розстаються із уявновелетнем і застрягають у "Вустах Смерті"
Пустеля була пласка наче дошка і, куди не поглянь, всюди однакова. Але пан Тур Тур ані секунди не сумнівався у тому, в який бік їм слід їхати. Не минуло й трьох годин, як вони вже досягли північної межі пустелі "Кінець Світу".
Пустеля лежала в яскравому сяйві місяця, проте на її краї все раптово закінчувалося.
Там нічого не було — ані землі, ані неба. Там було просто НІЩО. Здалеку це НІЩО виглядало як колосальна пітьма кольору вугілля, смоли та воронового крила водночас, що простиралася від краю пустелі до самісіньких небес.
— Дивно! — сказав Лукас.— Що це?
— Це "Чорні Скелі",— відповів пан Тур Тур.
Вони впритул під'їхали туди, де починалася пітьма. Лукас зупинив Емму, і всі вийшли назовні.
— Дракон-Місто,— почав пояснювати пан Тур Тур,— лежить десь у "Країні Тисячі Вулканів". Це масивне плоскогір'я, покрите тисячами великих та маленьких вогнедишних пагорбів. Де саме знаходиться Дракон-Місто, я, на жаль, теж не знаю. Але ви це розвідаєте.
— Гаразд,— сказав Лукас.— Тільки що тут за чорнота така?
— Нам що, треба крізь неї проїхати?— запитав Джим.
— Це неминуче,— відповів пан Тур Тур.— Розумієте, друзі мої, річ у тім, що "Країна Тисячі Вулканів" лежить, як я вже казав, на висоті семисот метрів вище за рівень "Кінця Світу". Єдиний шлях нагору проходить тут, крізь "Чорні Скелі".
— Тут? — здивувався Джим.— Але ж я не бачу жодного шляху.
— Правильно,— серйозно погодився пан Тур Тур.— Його неможливо побачити. Саме у цьому секрет "Чорних Скель". Вони настільки чорні, що поглинають усіляке світло. Ну просто нічого не побачиш. Тільки в особливо сонячні дні всередині залишається зовсім трошки світла. Тоді на небі можна розпізнати слабеньку фіолетову плямку. Це сонце. Аоле зазвичай тут повнісінька темрява.
— Але якщо нічого не видно, як же тоді знайти шлях? — стурбовано запитав Лукас.
— Шлях веде звідси нагору весь час по прямій,— пояснив пан Тур Тур.— Її довжина — близько сотні миль. Якщо ви весь час їхатиме тільки прямо, то нічого не станеться. Але вам у жодному разі не можна відхилятися від заданого курсу! По обидві боки шляху зяють бездонні прірви, куди ви неодмінно впадете!
— Гарненька перспективка! — пробурмотів Лукас та пошкріб у себе за вухом.
А Джим перелякано пролопотів собі під ніс про "Боже милостивого".
— У найвищому місці,— провадив пан Тур Тур,— шлях проходить крізь велику браму у скелі. Вона називається "Вуста Смерті", Це найтемніше місце, і навіть у найсонячніший день там панує абсолютно непроникна темрява. Ви одразу впізнаєте "Вуста Смерті" за жахливим плачем та стогонами.
— А чому вони плачуть? — запитав Джим, якому стало по-справжньому незатишно.
— Це вітер, який весь час дме у цю браму,— відповів пан Тур Тур.— До речі, раджу вам двері локомотива весь час тримати зачиненими. Оскільки у цьому районі панує вічна ніч, вітер такий холодний, що краплі води перетворюються на лід, не встигши впасти на землю. А ще вам не можна виходити з локомотива! Інакше ви одразу ж застигнете.
— Спасибі за добрі поради! — сказав Лукас.— Гадаю, ми краще зачекаємо з від'їздом до сходу сонця. Як би обмаль світла при цьому не було, із ним все-таки краще, ніж зовсім без нього. Як ти вважаєш, Джиме?
— Я згодний,— відповів хлопчик.
— Тоді давайте просто зараз попрощаємось,— запропонував пан Тур Тур.— Я розповів вам усе, що мені було відомо, друзі мої. І мені хотілося б встигти додому до настання дня. Ви ж знаєте, через міражі Фата Моргани.
Друзі потисли йому руку та попрощалися, а пан Тур Тур попрохав їх неодмінно відвідати його, якщо вони знову опиняться в пустелі "Кінець Світу". Джим із Лукасом пообіцяли, і уявновелетень попрямував додому до своєї оази.
Друзі дивилися йому вслід. З кожним кроком його постать ставала все більшою та більшою, поки нарешті не біля обрію не стала зовсім величезною. Там вона обернулася та ще раз помахала друзям. Джим із Лукасом помахали у відповідь. Пан Тур Тур закрокував далі, все зростаючи, але стаючи при цьому менш чітким, поки нарешті його страхітлива постать не розчинилася у нічному небі.