— Я вам залюбки все поясню, як умію,— запевнив пан Тур Тур,— але не тут. Панове, дозвольте вам запросити на гостину до мого скромного житла.
— Ви що, тут живете? — здивувався Лукас.— Посеред пустелі?
— Звісно,— відповів пан Тур Тур, посміхнувшись,— я живу у самісінькій середині "Кінця Світу", саме біля оази.
— А що таке оаза? — обережно спитав Джим, що побоювався нових сюрпризів.
— Оазою,— почав пояснювати пан Тур Тур,— називається джерело в пустелі. Ходімо, я вам все покажу.
Проте Лукас не хотів лишати Емму. Емма принагідно могла заправитися свіжою водою. Але Джимові з Лукасом прийшлося деякий час, аби запевнити боязкого уявновелетня в тому, що їзда на локомотиві — річ цілком безпечна. Нарешті все товариство вирушило в путь.
Глава сімнадцята,
у якій уявновелетень пояснює свою незвичайність та виявляє вдячність
Оазою пана Тур Тура виявився малесенький ставочок із прозорою водою, усередині якого фонтанчиком бив ключ. Навколо росла свіжа соковита зелень, а безліч пальм та фруктових дерев тягли свої верхівки до неба пустелі. Під деревами стояв невеличкий, дуже доглянутий білий будиночок із зеленими ставнями. На городику перед будиночком уявновелетень вирощував квіти та овочі.
Лукас, Джим і пан Тут Тур усілися в кімнаті за круглий дерев'яний стіл та почали вечеряти. На вечерю було подано смачні овочі різних сортів, а на десерт — пречудовий фруктовий салат.
Пан Тур Тур був вегетаріанцем. Так називають людей, які не їдять м'яса.
Пан Тур Тур дуже любив тварин, тому йому зовсім не хотілося вбивати їх та їсти. Те, що тварини все одно від нього тікали, бо він був уявновелетень, дуже часто його засмічувало.
Поки всі троє мирно сиділи за столом, старенька Емма стояла біля фонтанчика.
Лукас відкрив купол за її трубою, і свіжа вода з неквапливим дзюркотінням лилася до паротягового котла. Через сильну спеку в пустелі Еммі дуже хотілося пити.
Після їжі Лукас закурив свою носогрійку і, відкинувшись на спинку стільця, сказав:
— Дякую за смачний обід, пане Тур Туре. А тепер мені дуже хочеться почути вашу історію.
— Так-так,— заквапив Джим,— розкажіть, будь ласка!
— Отже, так,— почав пан Тур Тур,— власне кажучи, особливо розповідати нема чого. Безліч людей володіє якимось особливими якостями. У пана Кнопки, наприклад, чорна шкіра. Такий він від природи, і в цьому немає нічого дивного, чи не так? Чом би й не бути чорношкірим? Але, на жаль, більшість людей вважає інакше. Якщо самі вони, наприклад, білі, то цей колір вважається в них єдино правильним, і тому їм не подобається, якщо інші чорношкірі. На жаль, люди часто бувають такі нерозумні.
— До того ж,— вставив Джим,— іноді чорна шкіра — дуже практична річ, наприклад, якщо ти машиніст.
Пан Тур Тур серйозно кивнув і провадив:
— Чи бачте, друзі мої, якби один із вас зараз устав та пішов геть, він усе зменшувався та зменшувався, поки врешті-решт не перетворився б на точку на обрії. А повертаючись назад, він поступово ставав би все більшим та більшим, поки нарешті, підійшовши до нас, не став би свого звичайного зросту. Проте погодьтеся, що людина насправді весь час одного зросту. І тільки здається, що вона спершу зменшується, а потім стає більшою.
— Правильно! — погодився Лукас.
— Ну а в мене,— продовжив пояснювати пан Тур Тур,— усе навпаки. Ось так. Чим більше я віддаляюся, тим вищим вигляджу. А чим ближче я підходжу, тим помітніший мій справжній зріст.
— Тобто ви маєте на увазі,— сказав Лукас,— що насправді більше не зменшитеся, якщо підійдете ще ближче? І що ви зовсім не такий величезний, а тільки здаєтеся велетнем на відстані?
— Цілком правильно,— відповів пан Тур Тур,— тому я і кажу, що я уявновелетень. Точнісінько так можна було б назвати уявнокарликами тих людей, які здалеку виглядають маленькими, хоча насправді такими не є.
— Дійсно цікаво,— пробурмотів Лукас, задумливо випустивши з люльки кілька гарних кілець диму.— Але, пане Тур Туре, скажіть, будь ласка, як же це вийшло? Чи ви були таким уже в дитинстві?
— Я завжди був таким,— сумно відповів пан Тур Тур.— І нічого не міг із цим зробити. У дитинстві ця властивість проявлялася не так сильно, приблизно в два рази менше, ніж зараз. Ви, імовірно, можете собі уявити, як мені було сумно. Я ж дуже мирна та товариська людина. Але де б я не з'явився, усі перелякано тікали геть.
— А чому тепер ви живете тут, в пустелі "Кінець Світу"? — поцікавився Джим із співчуттям. Йому було жахливо шкода старенького.
— Так сталося,— відповів пан Тур Тур.— Народився я на Ларипурі. Це великий острів на північ від Вогняної Землі. Мої батьки були єдині люди, які мене не боялися. І взагалі вони були дуже хороші. Коли вони померли, я вирішив переїхати. Мені хотілося відшукати таку країну, де б мене ніхто не боявся. Я мандрував усім світом, але усюди повторювалось одне й те саме. Урешті-решт, аби більше нікого не лякати, я пішов до пустелі. Друзі, після моїх батьків ви перші люди, які мене не злякалися. Мені так хотілося ще раз, перш ніж я помру, змогти із кимось побесідувати! Завдяки вам моє бажання виконалося. І тепер, коли мені буде самотньо, я згадаю вас обох та втішуся думкою про те, що десь на білому світі в мене є друзі. На подяку за це мені хотілося б щось зробити для вас.
Лукас довго мовчав та розмірковував над почутим. Джим теж глибоко замислився. Йому дуже хотілося сказати панові Тур Туру щось підбадьорливе, але до голови нічого годящого не приходило.
Нарешті Лукас увірвав мовчання:
— Якщо бажаєте, пане Тур Туре, то ви й справді можете зробити нам велику послугу.
І Лукас розповів про те, звідки вони приїхали і що зараз вони прямують до Дракон-Міста, аби звільнити принцесу Лі Сі та розкрити таємницю Джима-Кнопки.
Коли Лукас завершив, пан Тур Тур подивився на друзів із величезною повагою та сказав:
— Ви й насправді дуже хоробрі люди. Не сумніваюся, що вам удасться визволити принцесу, хоча похід до Дракон-Міста напевно вельми небезпечна справа.
— Чи не могли б ви описати нам шлях туди? — запитав Лукас.
— Це буде зовсім неточно,— відповів пан Тур Тур,— краще я сам виведу вас із пустелі. Щоправда, піду я з вами тільки до району "Чорних Скель". А далі доведеться вам самим добиратися.