Тоді воно й сталося, власне, повторилося те, що він кілька разів уже переживав. Звів голову й зирнув перед собою, бо щось його схвилювало й насторожило. Так воно й було: назустріч простувала юна жінка з розпущеним за спиною волоссям — відчувалась ,у її ході ніжна ранкова притома. Дивилася примруженими, трохи оспалими очима, і щось таке дивне ворухнулось на серці в старого! Хитнувся перед ним світ, а може, це голова закрутилася. Жінка глянула на старого й усміхнулася з чарівною, трохи жорсткою зверхністю, з якою дивляться молоді на старих. Пішла собі, ледь-ледь похитуючись, а йому закортіло повернутися й подивитися їй услід — так бувало в усі ті кілька разів, коли з нею зустрічався, адже забутий спомин стискав йому серце. Не мав потреби уточнювати, що й кого нагадувала йому ця ще напівсонна красуня, досить того, що його бадьорий настрій почав зникати.
Раптом відчув, що надворі спечно. Стікав йому по лобі струмками піт, а капелюх клеївся до голови. Тоді він не витримав і озирнувся. Уздрів порожню дорогу, і тільки старий Пушкар стояв біля воріт і смалив цигарку. Підгаєііько-му раптом захотілося закурити й собі, хоч на догоду невістці давно покинув, чи випити щось, щоб підкріпитися. Захотілося відчути в тілі хміль — може, омолодить це його й очистить.
"Світ широкий,— подумав він,— все в ньому з'єднане, але й роз'єднане".
З його ровесників-чоловіків залишився на вулиці тільки Пушкар, але Підгаєцький не любив його: відчував, що той підсміюється з нього. Вулиця все більше й більше наповнювалася істотами чужими, і хоч-не-хоч він усе більше самот-нів.
Аж зупинився серед дороги: навколо стигло безлюддя. Щось глухе, дивне, а може, це сталося через те, що знову пережив візію з жінкою? Так воно в житті й буває, поду-малося: пробіжить через дорогу кіт — і на людину найде ніч. Пройде повз тебе хтось зовсім звичайний — і це означатиме, що ти закінчив ще один період існування.
Йому стало незатишно від цих думок, і він удруге озирнувся. Хотів побачити біля червоних воріт хоча б насмішкуватого Пушкаря, але й того не стало, тільки повільно розпливалась у повітрі синя хмарка тютюнового диму.
Підгаєцький зрушив з місця, але похитнувся. Земля коливалася. Здалося, ось-ось розверзеться й ковтне його, а може, впаде він, як підрізана травина, заодно зі своєю напівживою рибою — полине у чорне ніщо...
Перечекав запаморочення і тільки тоді зауважив, що стоїть біля власного двору, тримаючись за штахетину, і має напрочуд холодні пальці. Зайшов у двір і перше, що уздрів,— сусідку, що нерушно стриміла у вікні.
— Вас тут невістка шукала,— сказала голосом без інтонацій.
— Чого? — спитав Підгаєцький трохи роздратовано.
—— Це ви в неї спитаєте,— так само байдуже озвалася сусідка. Тоді подивилася на старого безживним поглядом і додала: — Хотіла вас по хліб послати. А чого ви з рибою, а без вудки?
— Бо так мені хочеться,— сказав гостро Підгаєцький і не став роздивлятися трикутно зламані від здивування сусідчині брови, хутенько побрався під сходи в дощатій галереї.
Ішов і відчував наближення невістки. її дух пізнавався, як гроза. Кожен клаптик повітря був наповнений її міазмами, і від того ноги Підгаєцького мимовільно вповільнювали хід. Дивився вгору, де яснів світлий прямокутник розчинених на веранду дверей, йому здалося, що ось-ось з'явиться там монументальна постать і затулить те світло. Тоді втрапить у густу темряву, відтак і станеться те, чого він боїться. Але Підгаєцький щасливо дістався до дверей, перейшов веранду і переступив'поріг кімнати, в якій він жив разом з невісткою. Вона витирала підлогу, стоячи навкарачки, і він мимоволі відвів від неї погляд.
— Де це ви ходите? — спитала досить мирно.— Не поснідали й десь подалися.
— Рибу ловив,— буркнув Підгаєцький і почав знімати з плеча торбу.
— Засмердите мені всю хату,— так само мирно сказала невістка.— Я її чистити не збираюся.
— Сам почищу.— Підгаєцький запускав у торбу руку і витягав одну за одною пліточки. Кидав в емальовану миску, і його вуста ворушилися: рахував.
Невістка звелася від підлоги й задивилася на його руки: її вуста ворушилися також.
— Двадцять штук,— сказав Підгаєцький і аж засвітився від самопихи.
— Що це в нас за чужа авоська? — спитала невістка.
— Я на книжки позичав,— сказав Підгаєцький, засовуючи авоську в кишеню.
— Все-таки ходили продавати ті книги. А брехали, що
ні...
— Собака бреше,— огризнувся Підгаєцький.
— І людина не огірок,— спокійно зауважила невістка. Була вона сьогодні незвично добродушпа,— І що вам за ті книжки давали?
Він повільно повертався в її бік. Так повільно, що аж зарипіла шкіра на шиї. За мить зустрілися поглядами: очі в невістки зацікавлено світилися.
— А тобі вже моє добро знову муляє? — спитав тоненько.— Мало того, що викинула його на горище, де їсть його тля, мало того? Хочеш, щоб я його продав, а гроші тобі віддав?
— Таж самі ходили продавать ті книжки. Воно й інтересно: варті вони що чи й ні?
— Нічого не варті! — видихнув Підгаєцький.— Ані копійки не дали!
Невістка все так-само дивилася на старого.
— Казала Поліщучка, що книжки тепер в ціну входять.
— Нові входять, а старі ні. Сама ж знаєш, жодної не продав.
— Може, хотіли дорожче, а давали вам менше?
— По тридцять копійок за книжку давали, от! А деякі то й так брати не хотіли...
Дивилася на старого з підозрою, наче спитуючи, чи каже правду, але той уже відвернувся. Зачерпнув квартою води й пив, голосно ковтаючи; його горло, заросле щетиною, здригалося, і невістка, дивлячись на те горло, відчула жаль.
— Пішли б хліба купили,— сказала вона.
— Я вудку на річці залишив,— відказав старий, відриваючись од кварти.
— Ніде не дінеться ваша вудка... Купите хліба, а тоді хоч до вечора ходіть.
— А як чоловік додому захоче піти? — спитав занозисто Підгаєцький.— Диви-но, скільки риби приніс.
— Самі й поїсте,— мовила невістка і знову схилилаея до відра з ^брудною, аж сірою водою.
Він використав цей момент і безшумно позадкував, а ще за мить уже дибав зі сходів у галереї, хапаючись рукою за перило,— тікав. Хотілося якнайшвидше покинути світ, де так густо невістчиних міазмів: її запах чи, може, присутність.