затиметься, і це ще більше розпалить невістку. Пізніше вона покине його самого, гримнувши спересердя дверима, і побіжить до котроїсь із сусідок, щоб відвести душу, а він відчуватиме, що з її відходом сварка не минає, що її голос ще живе в цьому на позір тихому повітрі, що, зрештою, кожен його кубічний сантиметр ще й досі бринить від звуків, які нещодавно тут проливалися. Тоді він думатиме, що єдине пристановище для нього — будинок перестарілих, і продовжить розмову з невісткою, хоч тої вже в хаті й не буде.
— Коли ти не можеш зі мною вжитися,— скаже він невістці,—я піду в будинок для перестарілих...
Тоді невістка, хоч її й не буде в кімнаті, вдариться в сльози і почне роздумувати вголос, що скажуть люди про такий його вчинок, і що їй соромно буде тим людям у вічі глянути, і що це така ганьба, якої вона не винесе, бо он той і той здали своїх старих і на них усі пальцем тицяють. Губи в невістки хутко злітатимуть над зубами, а зуби в неї золоті, і в тому золоті спалахуватиме сонце, через що невістчин рот буде наче повний вогню, і Підгаєцький дивитиметься на ту жінку й думатиме: звідки її знає і чому живе разом? Однак відчуватиме, що він таки зовсім не хоче йти в будинок для перестарілих, бо щохвилини має змогу вийти з дому й побачити перед собою вільний світ.
— На вашу пенсію людину не прохарчуєш,— скаже вже вкотре невістка.— Я завжди до неї докладаю десятку-другу, а ви як були невдячні, таким і залишилися...
Старий розплющив очі: перед ним лежав широкий, білий світ. Повний сонця, зелені, хіба що на свіжих стернях жовтіло. Так само паслися корови, виїдаючи з-поміж стерні конюшину, і йому раптом захотілося туди піти. Отак вийти через цей отвір і рушити просто по повітрю, злегенька в ньому похитуючись. "Колись я так і вчиню",— подумав замріяно Підгаєцький.
з
Стояв босоніж у воді, колошви штанів були підкочені, на голові стримів старий солом'яний капелюх з опущеними крисами, тримав у руці вудку і аж подався вперед, так пильно стежив за поплавком. Вряди-годи той поринав у воду, Підгаєцький підсмикував, і над водою срібно спалахувала пліточка. Долітала до наставленої старечої руки, а ще за мить опускалася в брезентову, прив'язану до боку торбу. По тому наживлював мотиль, і знову поплавок вільно клався на воду.
— То я прийшов за авоською,— почув Підгаєцький тонкий голосок і здригнувся.
— Га? — повернувся трохи перестрашено.
Вітько сидів на траві в тій самій курточці й коротких штанях, ноги його були, як у чобітках, у чорній грязюці.
— Ти б помив ноги, — сказав Підгаєцький.
— Це я по болоті лазив,— сказав байдуже Вітько.— То ви віддасте мені авоську?
— Чого б це не віддав? Я не як ти: на чуже добро не ласий. Тільки сам бачиш: зайнятий я зараз.
Поплавок знову пірнув під воду, і срібна пліточка полетіла від води до наставленої руки.
— Я теж на чуже добро не ласий,— сказав Вітько.— Ті книжки я збирався повернути, та й простили ви вже мене...
— Це я простив? — повернувся до нього Підгаєцький.— Чого ж хочеш?
— Таж по авоську прийшов... Добре ловиться риба?
— Непогано,— сказав старий, закидаючи вудочку.— Ти трохи зачекай.. Зловлю ще штук з двадцять...
— Ого!
— А тобі ніколи?
— Та чого там. Може, дасте, я половлю?
— Я вчора цілу торбу окунів наловив,— збрехав Підгаєцький, пильно стежачи за поплавком.— Тільки не тут, тут окунів нема.
— А де?
— Де, де! Скажи тобі де, там завтра сто хлопчаків стане. За греблею, он де!
Поплавок смикнувся, старий підсік, але риба зірвалася.
— Дуже різко підсікаєте,— сказав хлопчак.
— Повчи свого батька! — відрізав Підгаєцький.— Я тут ловив, коли твій дід ще в коротеньких штанцях бігав...
— А я все одно краще за вас ловлю!
Поплавок смикнувся, і старий знову не підсік риби.
— Ти мені не чаруй.— Підгаєцький сердито повернувся в бік малого.— Коли тебе не було, ловилася, що не встигав хапати, а прийшов — зривається.
Хлопчак притих, а за кілька хвилин пліточка знову полетіла від води в наставлену долоню.
— Це так і до вечора двадцять штук не зловите,— кисло сказав малий.
— А мені нікуди спішити,— спокійно зауважив Підгаєцький.— Ніде твоя авоська не дінеться.
Але від цієї хвилі рибу начебто підмінили. Поплавок вільно плавав по воді й не думаючи занурюватися. За цей час ноги в хлопця обсохли, і він знічев'я сколупував з них засохлу грязюку.
— Ну, от бачите, нічого й не ловиться,— сказав. Старий зітхнув. Зирнув у привішену брезентову торбу,
а тоді кивнув малому.
— Йди половиш, а я рибу занесу. Заодно й авоську прихоплю.
— А рибу мені куди класти?
— Гадаєш, буде риба? — засміявся Підгаєцький.
— Атож як! Тільки я нижче ловитиму. Отам! — малий махнув рукою.
— Лови там. А рибу на низку низатимеш,— він потягся до верболозу, зламав прута і зчухрав листя, лишивши горішнє. Тоді вибрів на берег і віддав малому вудку й прутик.
— Украдеш, здам тебе в міліцію! — сказав строго.
— Чого б це я крав? — обурився хлопчак.— У мене вдома таких вудок п'ятнадцять штук.
— А в мене тільки одна.— Підгаєцький відкочував ко-лошви.
— Наживку забули дати,— нагадав малий
— А ти без наживки полови,— хихикнув Підгаєцький.
— Без наживки самі ловіть! Ви на що ловите? Підгаєцький віддав коробочку з наживкою.
— На красноконика,— сказав іронічно. Вітько відкрив покришку й зазирнув.
— Ніякий це не красно коник, а мотиль...
Старий дибав курною дорогою, ноги від довгого стояння у воді позаклякали, і він ледве ними совав. У торбі вряди-годи стріпувалася ще жива риба, йому приємно було це відчувати, як і синє небо, що тихо тліло над головою.
Біля вифарбуваних у червоне воріт він побачив старого Пушкаря.
— Чого це ти з рибою, а без вудочки? — спитав той, мружачи сині очі.
— Хлопцю дав половити.
— Якому ще хлопцю?
— Є там один.
— Ловиться риба?
— Сьогодні не дуже. Он учора цілу торбу окунів узяв. Подивився на Пушкаря: чи пізнав той, що він бреше?
Але Пушкар дивився незворушно.
— Аж цілу торбу? — спитав без іронії.— Чи ж ви поїсте стільки?
— Немає в нас кому їсти? Моя невісточка сама цілу торбу вкладе і не оглянеться...
Подибав далі і мав мир на душі. З цього боку вулиця була незабрукована, і ногам приємно ступалося на м'яку землю. Ішов і помуркував, дивлячись собі під ноги, начебто тільки й цікавило його, що оті босі ноги, котрі ступають еа теплу землю.