Вітько стояв перед ним, опустивши голову. Длубав пальцем босої ноги камінець на стеящі й сопів.
— Сідай посидь! — сказав Підгаєцький.
Пісок біля берега був зализаний і синій. Вузенька стежка, на якій стояв хлопчак, грілась у променях сонця, а воно зупинилося над головатою скелею, наче велике, гаряче око. Вітько сів на каменя, і вони задивились у воду. Струмували прозорі течійки, змахували віяла водоростей, виблискувала сріблом дрібна риба. Камінна тиша знову прийшла до них, і їм обом здалося, що чують, як росте трава. Очі Підгаєцького наче закам'яніли, руки важко лежали на колінах, вітер насипав на ноги сухі кварцові зерна, а річка блимала сотнями металевих злитків. Вітер гнав уздовж берега білі, схожі на луску, шматочки слюди.
— Дивіться,—сказав Вітько, показуючи на воду,— летить біла слюда.
Старий здригнувся, розгублено озирнувся й підвівся.
— Ходім, хлопче, вже пора,— тихо сказав він.
Воїни пішли вздовж берега, спершу старий, а за ним Вітько, потім стежка роздвоїлася, і вони розійшлися кожен на свою. Повільно й розважно ступали, обоє однаково зосереджені й статечні. Здавалося, вглиблювалися все далі й далі в цю долину і в світ каменю. Все меншали й меншали, відходячи, аж доки не стали такі малі, що вже й не різнилися один від одного. Дві зовсім малі людські постаті химерно пострибували між кам'яного брилля. Гнав цих істот вітер, а вони летіли й летіли, як і слюда над берегом, і так тривало доти, доки не розчинились у морі сірих, колись живих спин та голів.
7
Повернулися до міста так, як казав Підгаєцький: автобусом. Зійшли на центральній площі, обоє виморені, але й задоволені.
— Ну от і приїхали,— старий струснув пилюку з рукава.— Ти мотай додому, а я ще до приятеля зайду.
Хлопець подивився на нього пильно й сумовито, наче не хотів іти додому, але старий зробив заклопотане обличчя і повернувся до хлопця спиною.
Звернув із людної вулиці в завулок і пішов, начебто й справді мав там приятеля. Ступав повільно. Бозна-чому не хотів спускатися до себе в долину — не добув цього дня до кінця. Тому звернув із завулка на іншу вуличку й тюпав, доки закінчилася й ця. Тоді потрапив у якусь незпайому. Не підводив очей, щоб не читати назви — будинки тут усі були нові. Вийшов звідси на широку трасу і раптом зупинився: тут було повно автомобілів, тролейбусів і людей. Зрозумів, що таки свідомо відтягує повернення додому, бо в усьому, що чинив сьогодні, відчувалася просмикнута наскрізь крижана нитка. В нього дрібно затрусилися руки, і він стиснув пальці, щоб почуватися певніше.
Спинився біля гастроному, де ще вчора випив пива, і йому закортіло все повторити. По горлі ковзнув борлак, і він полапав потайну кишеньку, в якій був карбованець: зловив був риби й продав там-таки, біля річки, якійсь балакучій пляжниці, а карбованця на всяк випадок приховав.
"Ти чиниш таке два дні підряд",— почув він у глибині свідомості тихий, ніжний голос.
"Це для того, щоб знову зустрітися з тобою",— подумки відказав він.
"Я й так зачасто до тебе приходну",— сказав той-таки голос.
"Сьогодні зі мною щось коїться,— відповів він.— Чи ж дозволиш?"
"Я тобі не моя^у нічого ні заборонити, ні дозволити,— сумно відказав голос.— Але коли ти це зробиш..."
Він не дочув кінця речення, бо біля нього з гуркотом проїждя^ав трактор. Аж роздратувався на той трактор — хотів почути відповідь. Роздратування додало йому відваги, і він попростував у розчинені двері гастроному, де за скляними рурами, як і вчора, стояла продавщиця з вибіленим волоссям. Біля рур не було ні душі, і продавщиця запитально позирнула на нього. Підгаєцький засунув руку в потайну кишеню й виловив двома пальцями карбованця. Попросив пляшку пива. Продавщиця недбало кинула на пластмасову тарілочку здачу, і її наманікюрені нігті криваво блиснули. Подала пляшку й склянку.
"Ну от зараз все повториться",— подумав Підгаєцький і рушив до виходу. І сьогодні він лице в лице зіштовхнувся з тою самою сусідкою., так само привітався, і у вічі йому блиснуло сонце. Приємно примружився і став чекати, щоб з'явивсь у тілі м'який і солодкий хміль.
Пішов по тих-таки вулицях, але хоч хміль і з'явився, не огрівав його сьогодні, як учора, а тільки утяжував. Почав невдоволитися сам на себе, а щоб заспокоїтися, придивлявся до облич, що напливали на нього.
Як і того разу, всі були незнайомі, і він поступово заспокоївся. Йому трохи просвітліло на серці, хоч не пропадала й ота крижана нитка.
"З'явися й сьогодні!" — покликав він, думаючи про ту ж таки жінку, яку весь час малює собі в уяві.
Відчував її присутність, навіть запах її міг удихнути —-завищи вона напахчувалася одними й тими ж парфумами. Ішов напружений і насторожений, і, може, через це, хміль в нього вивітрився надто швидко. Натомість напливло щось важке й сіре — якась брудна бовтанка наповнила йому серце. Це ще більше занепокоїло; зрештою, пройшов уже немало дороги, минувши й те місце, де з'явилася вона йому вчора.
"Хіба я вчинив сьогодні щось погане?" — подумав він.
Впустив руку в кишеню і, граючись копійками, вирішив випити ще кухоль. Вже спинився біля пивного бару, коли ж вийшов звідти червонопикий чолов'яга з запухлими, у мішках очима. Ті очі були густо наповнені кривавими артерій-ками, і зирнув він на Підгаєцького зухвало й зверхньо. Це протверезило старого до решти, він відступив на крок від дверей і раптом подався геть дрібною поспішливою ходою, відчуваючи, що сьогодні він таки непомірно втомився і що йому аж пахву тре замотаний у зіжмакану газету молоток.
Звернув на бульвар і вибрав порояшю лавку. Над ним тихо зашелестіло листя, на жовтій бульварній алеї легко пострибували сонячні плями, мінились і грали, наче на воді. Довго дивився на ті плями і поступово стуляв очі, аж доки не залишилася вузенька щілина, в яку видно стало тільки зелений розлив. Цей розлив також мінився і грав, ставав світліший чи темніший, і Підгаєцький подумав, що йому хочеться повернутись у ту зелену кімнату, в якій побував минулої ночі. Прагнув зустрітися хоч так із тією, котра не виходила йому з думок, бо таки хотів порозмовляти з нею, а може, й дещо запитатися. І справді задрімав, відтак зелена барва в очах погасла, і, замість потрапити у сподівану зелену кімнату, знову ступив він у засипану камінням долину. І зараз кожен камінь з'являв якось звіра, але це не були вже доісторичні істоти, а бачив він скам'янілих черепах, лисиць, їжаків та псів. Побачив там завмерлих слонів і носорогів. Бегемоти висунули з води широкі, з роздутими ніздрями голови, а біля них навічно завмерли закам'янілі риби. Олені вистромляли з сірого каменю роги, але на рогах у них не було хмелю. Дув із пронизливим свистом вітер і ніс золотистий пісок, який поступово засипав долину і чоловіка, який самотньо в тій долині сидів. Його ноги були вже в тому піску по литки, і поблискували в ньому золоті зерпа; чоловік набирав того піску в долоню й пересипав у другу. Здута вітром потеруха відсіювалася, творячи в повітрі прозорий трикутник, а на вільну долоню падали тільки важкі зерна золота і кварцу. Білі й жовті крупини яскріли на тій освітленій сонцем долоні, а по кам'янистій стежці, тягнучи велосипеда, простував знайомий йому хлопчак. Він начебто зійшов із сімейного фотоальбома Підгаєцького, бо був у^ гімназичній формі і мав чорні, наче ґудзики, очі.