Спробував струснути із себе це дивне відчування й вирішив і сам послухати, що оповідає Вітькові.
— З калієвих польових шпатів,— лунав. його голос,— найпоширеніші ортоклаз і мікроклін. Обидва мінерали однакові за хімічним складом і за зовнішніми ознаками теж майже не відрізняються, вони можуть бути білими, світло-рожевими, бурувато-жовтими, яскраво-червоними і голубувато-сірими. В ортоклазі на площинах спайності є малопомітний перламутровий блиск...
Він раптом обірвав мову: про що це він торочить? Зирнув трохи з острахом вниз і побачив наставлені проти себе уважні й блискучі очі.
— Цікаво це тобі? — спитав м'яко.
— Ви стільки знаєте! — майже захоплено сказав Вітько.
— Е, що я знаю! Хочеш, розповім тобі одну історію. Колись один чоловік ходив отак, як ми, і збив ногу об камінь. Так йому заболіло, що він схопив каменюку і як гапне об скелю! І що б ти думав: усередині в тому камені була порожнеча, а в ній чистісінькі кристали голубого аметисту.
— І думаєте, в нас водяться такі камені? — спитав недовірливо Вітько.
Йому захотілося сказати, що й це було частиною його дивного сьогоднішнього сну. Це він знайшов у тому сні отой камінь і розбив його. Подумав, що й люди у світі теж як той камінь: багато звичайних, а один на тисячу з отаким скарбом усередині. Але він не міг усього цього розказати очам, що дивилися на нього: боявся здатися смішним. Тому вирішив за ліпше вдати із себе резонера.
— А чому б ні? — сказав він.— Ми тільки думаємо, що все пізнали у світі. Насправді ми майже нічого про нього не знаємо. Ні про землю, ні про камінь, ні про воду...
— Отаке скажете,— засміявся Вітько.— Камінь — це камінь, а вода — це вода!
— Але все це ховає в собі безліч таємниць. Поглянь навколо,— він повів рукою, — тут є тисячі, мільйони таємниць.
Щось величне й патетичне прорвалось у голосі старого, і Вітько зирнув на нього з розтуленим ротом. Але відразу знову засміявся й похитав головою:
— Ви мене дурите. Камінь — це камінь!
Скелі тримали на своїх лобах сторожку тишу; гомін їхніх голосів стривожив її, і вона, як пташка, зривалася з того каміння й розбивала собі груди об протилежні скелі. У воді, граючи, скидалася риба. Глухо плескала, а потім довго розходилися хитливі кола.
— Я тобі розкажу, що таке магматичні породи,— знову заговорив Підгаєцький, але цього разу його голос був тихі-ший і начебто прілий.— Вони утворилися при охолодженні магми на різних глибинах у земній корі і на її поверхні...
Він говорив це й дивився собі під ноги, в той час як Вітько знову відчув нестримний потяг до того закам'янілого брилля. Щось дивне побачив старий у себе під ногами, просвітилася й спрозоріла йому у визорі земля, і щось дивне побачив перед собою і Вітько, але там, угорі, де лежала на верхівках гори півкуля неба. Схопився рукою за скеля-ний виступ, а ногу поставив на виступ у камені.
— Тверднучи, магма перетворюється здебільшого в щільну гірську породу. Попіл, викинутий під час виверження вулканів, утворює пухкий осад, що пізніше, тверднучи, перетворюється в туф...
Він говорив це й не чув власних слів. Бо сон ще й досі жив у ньому, і, здавалося, зруш він із місця, як нога його ввійде по кісточку в цю напрочуд спрозорілу землю.
Вітько ж уже дерся по камінні, зовсім забувши про старого. Бачив перед собою голубе роздолля, і десь глибоко в тому роздоллі росли яснокорі і ясно-зелені дерева. Хилитали гіляччям серед неба й манили його. І ще летіли там білі птахи, великі й блискучі, і на голові в кожного ясніла золота смужка.
— Залежно від глибини й умов формування, магматичні породи поділяються на глибинні, або інтузивні, та вивержені, або ефузивні. Глибинні — повнокристалічні, вони утворюють кристалічний фундамент материків.
Цього разу його власний голос дійшов до нього. Там, у глибині земної товщі, він таки побачив те, про що оповідав. Міг зараз навіть зійти туди, отак ступить крок, і його нога опиниться по коліно в землі. Навіть трохи злякався своєї майже казкової здатності. Так само здивувався і Вітько, бо йому як ніколи легко було дертися по скелі все вище й вище. Все ближче до тих дерев у небі й м'якого шелесту їхнього листя.
— Ця долина вся гранітна,—: сказав Підгаєцький.— І знаєш, що цікаво: граніт належить до так званих кислих порід. Тобі дивно? Саме так, до кислих порід...
Він раптом отямився. Пошукав поглядом ті очі, що все ще мали дивитися на нього зі здивуванням та захопленням, але не знайшов їх. Підгаєцький роззирнувся, малого таки й справді біля нього не було. Тоді він звів голову, і його обличчя аж перекривилося. Очі побільшали, а ніздрі заворушилися від надмірного припливу повітря.
— Ти що? — скрикнув він фальцетом, задираючи голову До юного верхолаза.— Що це ти робиш?
— А що? — звісилося десь аж посередині скелі Вітькове обличчя.
— Зараз же злізь! — прошепотів старий. Кров відлила йому від обличчя, і він відчув, що аж задихається.
— Може, ви подасте мені молотка? — спокійно спитав Вітько.— Знаєте, який тут камінь. Такого внизу нема.
— Я тобі кажу: злазь! — Підгаєцький схопився за при-скалок і незграбно почав дертися по камінні. Але нога його спорснула з прискалка, і він мало не впав.— Чуєш, що я тобі кажу?
Вітько неохоче почав злазити. Повільно спускав ногу, впирався об виступ і аж посопував від напруження.
Підгаєцький безсило сів на валун, розстебнув комірця й витер лоба. Вітько зіскочив з останньої приступки і став, усміхаючись на весь рот.
— Ти мене до смерті перелякав,— сказав Підгаєцький.— Хочеш убитися, чи як? — Він глянув на хлопчака розпачливо, аж безтямно.
— Знаєте, скільки я вже тут лазив? — спитав зверхньо Вітько.
— Нічого не хочу знати. Але коли ти пішов зі мною, я відповідаю за тебе. Можемо набрати скільки завгодно зразків і внизу.
— Внизу нецікаво...
Ранок уже зовсім розчинив дим над водою, і чисті хвильки з виляском плескалися майже біля самих ніг Підгаецько-го. Він глибоко вдихнув повітря і знову втер лоба.
— Ти мені цих коників не викидай,— заговорив старий уже сердито.— Коли не будеш слухатися, повернемо зараз додому.
— А я й слухаюсь,— буркнув Вітько.
— Я думав сьогодні походити отак цілий день. Ми б дійшли до лісу, а тоді сіли б в автобус і повернулися. А ти все мені зіпсував...— У Підгаєцького й досі тремтіли руки, а очі песпокійно ходили в зморщених капшучках повік.