Досі такі експерименти проводили з метою вивчення сили і температури вибуху, продуктів розпаду, що утворювалися при ланцюговій реакції урану 235.І цим займалися фахівці радіаційної хімії. Але тепер, судячи з усього, вивчатиметься вплив продуктів розпаду на організм людини. І оскільки вони — продукти просочуватимуться крізь товщу порід поволі, то дослідження триватиме упродовж поколінь.
Раптом у пам’яті Зоріна знову постало широке обличчя з бровами-устюками. Цього разу з глибоко посаджених очей на нього немов би визирнула якась невідома сучасній людині сутність. Здалося, що вона дивилися з задзеркалля, глибина якого губилася в тумані; незасмагле обличчя з великими відстовбурченими вухами і ріденьким сивуватим волоссям тільки на час виринули з мороку.
Дзеленькнув телефон.
— Андрію, одягайтеся та спускайтеся вниз. — То був голос Абрамова. — Їдемо до голови Комісії на нараду.
Зорін глянув на годинник. Було за чверть одинадцята ночі.
— Але ж мене відлучено… — нагадав він.
— Одягайтесь і спускайтесь до машини, — відказав Абрамов з невластивою йому жорсткістю.
3
В передсвітанковій імлі на порожньому шосе рухалась колона з п’яти однакових спецвантажівок. Машини з довгими критими кузовами час від часу мінялись місцями, проте дистанції в сотню метрів не порушували. Колону вели попереду і ззаду два "Урали", під брезентовими дахами яких сиділи автоматники. В одній з вантажівок на спеціальному ложі лежав ядерний заряд. В іншій — такий самий предмет, такої ж самої ваги — макет.
Колона поминула спляче Єнакієве і поїхала в напрямку шахти "Юнком". А там експерти вже закінчили огляд підземних виробок і, переконавшись, уже вкотре, в надійності підйомників, на світанку піднялися на-гора. Тепер у шахті не залишилося жодної істоти. Зразу ж по цьому на руддворі біля кліті з’явились автоматники.
Тим часом колона вантажівок наблизилась до шахтоуправління і звідти вийшов чоловік у формі генерала в супроводі директора та головного інженера шахти.
Генерал підійшов до однієї з машин і показав офіцерові, що сидів у кабіні, куди їхати. Машина з такими ж номерними знаками, що й на інших, розвернулась і заднім ходом рушила до копра. Решта вантажівок виконали такий самий маневр і стали впритул одна біля одної.
З машини, яка першою під’їхала до критого приміщення, вийшли двоє дужанів у формі капітанів і відчинили широкі двері, за якими стояла вагонетка для транспортування заряду. Тоді оглянули простір біля кліті і, вийшовши, попрямували до польової кухні, що вже диміла метрів за триста від копра.
Займався ранок, проявлялася в кольорі прибита недавньою серпневою спекою рослинність, чіткішими ставали обриси териконів.
Зоріна хоч і запросили вчора на нічну нараду, але голова Державної комісії, котрий її проводив, про його участь в експерименті згадав, коли в кімнаті залишилися тільки Абрамов, Докукін і він.
— Щодо вас… — сказав він, окинувши Зоріна тим самим зневажливим поглядом, що й тоді, коли вони вперше побачились. — Про вашу участь ви довідаєтесь за добу о цій же порі.
Зорін завважив, що Абрамов і Докукін подивилися на генерала з вдячністю. Отже, між ними була попередня розмова. А ще він уловив у голосі голови Комісії не суворі, а скоріше поблажливі нотки.
Оскільки на наступній нараді, що мала відбутися вночі п’ятнадцятого вересня, планувалося визначити час вибуху "Ч" і Зоріна на неї запрошували, то його долю було вже вирішено. Проте на шахту "Юнком", де він з колегами мав намір ще раз перевірити тензодатчики, йому поїхати не дозволили.
— Пізно вже, — сказав коротко Абрамов. І по хвилі додав — Там уже всюди військові.
Всі в Єнакієвому знали, що готується навчання з цивільної оборони. Декому було відомо, що керуватиме навчанням двічі Герой Радянського Союзу льотчик В.Д.Лавриненков. І тільки одиниці знали в обличчя справжнього керівника "навчань". Але й поміж них не було жодного, хто б знав його прізвище або хоча б ім’я й побатькові. Коли вони минулої ночі виходили з кімнати засідань, у Зоріна виникло якесь містичне відчуття, ніби то був представник потойбічних сил, істота наділена властивістю бути тілесною і водночас невидимою. І була вона не від Бога.
Минав день п’ятнадцятого вересня. На вулицях не спостерігалося ні паніки, ні бодай найменшої напруженості. Бігали переповнені трамваї і тролейбуси, тхнуло коксохімічними газами. Щораз, опиняючись у місцевості з такими запахами, Зорін згадував юні роки, коли допомагав батькові в котельній, що опалювала кілька багатоповерхових будинків у Дніпропетровську. Вугілля треба було підвозити возиком, а вже тоді лопатою-грабаркою закидати в топку. В кочегарці стояв сморід від поганого зольного вугілля. Тим запахом, траплялося, був просякнутий весь його одяг. Якось він — студент першого курсу Гірничого інституту пішов на екзамен з сопромату прямо з котельні. Професор з подивом принюхувався, а тоді не витримав і запитав:
— Чим це від вас тхне?
— Батькові допомагав у кочегарці,— відказав він. — Холодно… Багато топити треба..
Співчутливий професор вже ладен був поставити якусь відчіпну оцінку, та, почувши грунтовну відповідь, змінив поблажливість на доскіпливість. Він приділив йому уваги більше, ніж будь-кому і, як Зоріну тоді здалося, з задоволенням вивів у заліковці "відмінно". Цей професор був першим, хто розпізнав у юнакові розум, схильний до
аналізу, і сказав про це. Повертаючи йому залікову книжку, він поцікавився:
— Хтось із родичів допомагав готуватись?
— Ні. Я сам.
Зорін посоромився сказати, що батько мав усього чотирикласну освіту, мати не знала навіть алфавіту, а сам він з 1946 по 1948 рік виховувався у дитячому будинку. Андрій був п’ятим з десятьох дітей (брата і восьми сестер).
Тим часом ішло до сьомої вечора, часу, коли біля готелю буде виставлено варту і на вулицю вже нікого не випускатимуть.
В магазині, куди поспішив Зорін з колегами, вишикувалась черга за спиртним. То були вчені з Москви й Києва — учасники експерименту. Вони поміж собою, в завуальованій формі, гадали, о котрій же станеться вибух. О шостій, восьмій чи десятій. Продавщиця, молодиця, яку, здавалося, цікавили тільки розрахунки з клієнтами, несподівано сказала: