Згадка про опівнічні зміни раптом відсторонила весь клопіт. Події тих днів були такою глибокою "зарубкою" в його свідомості, яку час не виводив.
…Вони з Абрамовим шість годин просиділи в приймальні начальника Державного комітету з гірничо-технічного нагляду України Нирцева,[6] який зустрів їх, мало сказати, не дуже привітно.
— Ти згоден сісти в тюрму, якщо загинуть люди? — запитав він навпростець у Зоріна.
— Так, — відказав Зорін, не вагаючись.
— А сім’ю ти маєш?
— Маю.
— А вона згодна?
— Такі питання я сам вирішую.
— Тоді сідай і доповідай.
Нирцев був крайньою інстанцією, до якої вони звернулись за дозволом на проведення експерименту. Попри непривітну зустріч, вони з Абрамовим не сердились, бо розуміли, що змушували його ризикувати своїм становищем. Якщо трапиться лихо, то вся відповідальність ляже на Нирцева.
Близько години тривала бесіда з начальником Державного гірничо-технічного нагляду України — людиною, котрій було відомо про вкрай негативне ставлення до їхнього методу Центральної комісії по викидах та головного інституту з безпеки робіт в гірничій промисловості МакНДІ, як і негативне сприйняття його на різних наукових конференціях. Нирцев заздалегідь був проти експерименту. І все ж кригу було зламано. Мабуть, на нього справила враження впевненість Зоріна і його готовність власноручно працювати у вибої.
— Але ж на нараді з викидів із трьохсот учасників вам повірили лише двоє — ви та ваш науковий керівник, — Нирцев кивнув на Абрамов, котрий тільки вряди-годи вставляв свої зауваження. — Навіть ваш директор Поляков[7] утримався. Я це добре пам’ятаю.
— Мабуть, ми не достатньо аргументовно виклали свою ідею, — дипломатично відказав Федір Олексійович. — Великій аудиторії завжди важче пояснити, аніж окремій людині.
Нирцев довго мовчав. У ньому відбувалася якась боротьба. Та нарешті озвався:
— Зробимо так, — він ще трохи повагався, а тоді підсунув Зоріну аркуш. — Пишіть…
То був проект листа-дозволу на перевірку способу. В ньому обумовлювалося, що роботи виконуватимуться у нічну зміну з неділі на понеділок. В шахті перебуватимуть лише четверо — він — Зорін, його помічник та два шахтарі-добровольці. Відповідальність покладалася на нього. Під час роботи мусив чергувати загін гірничорятівників, на поверхні — "швидка допомога", а кліть мала перебувати внизу. Результати випробування мусили подаватися Міжвідомчій комісії, що її формував міністр вугільної промисловості України за участю МакНДІ. Об'єктом апробації було обрано шахту "Петровська-глибока" в Донецьку, глибину — 1200 метрів, де найбільше траплялося викидів породи.
…Роботу починали об одинадцятій ночі. Зорін разом із начальнком дільниці, та головним інженером шахти проводили інструктаж та виявляли добровольців. З десятьох-п’ятнадцятьох згоду давали двоє-троє.
Шахтарі люд небоязкий, але вони не розуміли, чому в найнебезпечнішому за викидами місці проходка проводитиметься без попередньої відпалки. Пояснення Зоріна, що існує максимальна швидкість заглиблення комбайна в масив, за якої викидів не буває, їх не переконувало. Зрештою, як і колег-учених. Викид-бо це — смерть. Попередити його можна, тільки тормоснувши як слід вибій зарядом вибухівки, а вже тоді пускати туди людей і техніку. Але траплялося, що й після цих попереджувальних заходів на шахтарських кладовищах з’являлися свіжі могили. Ось чому так довго вагався Нирцев. Ідея була надто проста і на перший погляд скидалася на авантюру. Безпека обумовлювалася швидкістю проходки комбайна: за надто малої швидкості знижувалась продуктивність, за великої ініціювалися викиди. Зорін винайшов і теоретично обгрунтував такий режим проходки, коли і викидів не траплялось і продуктивність була прийнятною. Але все те було поки що на папері. А як буде насправді?
Сім років він ішов до цього експерименту. В глибині душі Зорін сам не був певен. Втім, він не сказав би, чи то були його власні сумніви, чи сумніви, посіяні в його свідомість науковими друзями й недругами.
Зорін мав працювати на комбайні "Ясинуватець" — машині, вагою в сто тонн, управляти якою йому дозволялося з відстані двохсот метрів. За тим стежили гірничорятівники. Та вже з першого разу він побачив, що працює навпомацки — не видно було масиву. І тоді Зорін став очікувати, поки поснуть гірничорятівники — це ставалося десь о третій по півночі і починав вести проходку безпосередньо у вибої, пильно стежачи за породою: як вона відвалювалась, які шпарини утворювалися в місці вгризання фрези. Виснажлива, тривожна праця компенсувалася втіхою: спосіб показував високу безпеку і задовільну продуктивність. Після шести місяців вдалого експерименту йому захотілося визначити межу швидкості проходки, за якою вже працювати ставало небезпечно.
Це було перед травневими святами о четвертій ранку. Гірничорятівники спали. Він дав максимальне навантаження на комбайн. Проходка була вдалою, і Зорін крізь вивантажувальне "вікно" заліз у вибій. Відстань між породою і робочим органом комбайна була трохи більше півметра, температура породи, що стала чомусь вологою, сягала сорока градусів. Він спустився вниз на три з половиною метри; в зловісній тиші чулися цвіркуни, що проникають невідь як з поверхні. Та раптом ударили два гарматні постріли, промінь світильника вихопив кілька тріщин, що пробігли по вибою. В голові майнуло: "Викид!" Обдираючи лікті й коліна, він шаснув у "вікно" і кинувся бігти по транспортерній стрічці з криком: "Буде викид! Втікайте!"
Упав з півтораметрової висоти і втратив свідомість.
Опритомнів від цівки води, що лилася з фляги на його обличчя.
Викиду не сталося. Скоріше за все, то були гірничі удари.
Наступної ночі він прокинувся від спалаху світла. Поряд з ліжком стояли дружина й донька. Їх розбудив його крик у вісні: "Втікайте! Скоріше втікайте!" За два дні по тому Зорін спізнав, що таке високий тиск і потрапив до лікарні.
Тоді він розробив, спланував і провів небезпечний експеримент, не ризикуючи нічиїм життям, крім власного. Експеримент, який нині впроваджено на всіх шахта і який зберіг чимало життів і коштів… Тепер же чиясь невидима воля планувала дослід, у якому йому та й усім іншим відведено було роль статистів, а мешканцям регіону — піддослідних. І це не десь на Семипалатинському полігоні, а в найзалюдненішому місці України. Чим більше Зорін про це думав, тим більше утверджувався в думці, що розв’язання проблеми викидів з допомогою ядерного вибуху було не метою, а ширмою, за якою ховалося щось дуже погане. Це підтверджувалося й поспіхом, з яким останнім часом готувався цей грандіозний дослід. Його квапились провести до підписання Радянським Союзом мораторію про заборону підземних ядерних випробувань.