Ляпіс не зрозумів сарказму. Він гаряче провадив далі:
— Пушкін писав за матеріалами. Він прочитав історію Пугачовського бунту, а тоді написав. А мені про перегони все розказав Ентіх.
Після цієї віртуозної оборони Персицький потяг силоміць Ляпіса в сусідню кімнату. Глядачі пішли слідом за ними. Там на стіні висіла велика газетна вирізка, облямована жалобною окрайкою.
— Ви писали цей нарис в "Капітанському містку"?
— Я писав.
— Це, здається, ваша перша спроба в прозі? Вітаю вас! "Хвилі котились через мол і падали вниз нестримним домкратом.." Ну, і удружили ж ви "Капітанському містку"! "Місток" тепер довго вас не забуде, Ляпісе!
— У чому річ?
— Річ у тім, що… Ви знаєте, що таке домкрат?
— Ну, звичайно, знаю, дайте мені спокій…
— Як ви собі уявляєте домкрат? Опишіть своїми словами.
— Такий… Падає, одне слово.
— Домкрат падає. Зауважте всі! Домкрат стрімко падає! Заждіть, Ляпсусе, я вам зараз принесу п'ятдесят копійок. Не пускайте його!
Але й цього разу п'ятдесят копійок не видано, Персицький притяг з довідкового бюро двадцять перший том Брокгауза, од Доміцій до Євреїнова. Поміж Доміцієм, фортецею у великому герцогстві Мекленбург-Шверінському, і Доммелем, рікою в Бельгії і Нідерландах, знайдено потрібне слово.
— Слухайте! "Домкрат (нім. Daumkraft) — одна з машин піднімати чималі тягарі. Звичайний простий Д., вживаний для піднімання екіпажів тощо, має рухому зубчасту штабу; цю штабу захоплює шестерня, яку повертають за допомогою ручки…" І так далі. І далі: "Джон Діксон 1879 р. поставив на місце обеліск, відомий під назвою "Голки Клеопатри", за допомогою чотирьох робітників, що діяли чотирма гідравлічними Д." І цей прилад, по-вашому, має властивість стрімко падати? Значить, Брокгауз з Ефроном обманювали людство протягом п'ятдесяти років? Чому ви халтурите, замість учитися? Дайте відповідь!
— Мені потрібні гроші.
— Але ж у вас їх ніколи нема. Адже ви раз у раз полюєте за півкарбованцем.
— Я купив меблі і вийшов з бюджету.
— І багато ви купили меблів? Вам за вашу халтуру платять стільки, скільки вона варта, — шеляг!
— Добрий шеляг! Я такий стілець купив на аукціоні…
— На подобу змії?
— Ні. З палацу. Але мене спіткало лихо. Вчора я повернувся вночі додому…
— Від Хіни Члек? — закричали присутні в один голос.
— Хіна!.. З Хіною я скільки часу вже не живу. Повертався я з диспуту Маяковського. Приходжу. Вікно розчинене. Я одразу відчув, що щось таке сталося.
— Ай-яй-яй! — сказав Персицький, затуляючи лице руками. — Я почуваю, товариші, що у Ляпсуса вкрали його найкращий щедевр: "Гаврило двірником служив, Гаврило в двірники найнявся".
— Дайте мені договорити. Дивовижне хуліганство! До мене в кімнату залізли якісь негідники і розпанахали всю оббивку стільця. Може, хто-небудь позичить п'ять карбованців на ремонт?
— Для ремонту напишіть нового Гаврила. Я вам навіть початок можу сказати. Заждіть, заждіть… Зараз… От: "Гаврил стілець купив на ринку, стілець в Гаврила кепський був…" Скорше запишіть. Це можна вигідно продати в "Голос комода"… Ех, Трубецькой, Трубецькой!.. До речі, Ляпсусе, чому ви Трубецькой? Чому вам не взяти псевдоніма кращого? Приміром, Долгорукий? Никифор Долгорукий! Або Никифор Валуа? Або ще краще: громадянин Никифор Сумароков-Ельстон? Якщо вам трапиться добра кормівля, зразу три віршики в "Гермуму", то вихід із становища у вас блискучий. Одну маячню підписуєте Сумароковим, другу макулатуру — Ельстоном, а третю — Юсуповим… Ех ви, халтурник!..
Розділ XXX
У театрі Колумба
Іполит Матвійович поступово ставав підлабузником. Коли він дивився на Остапа, очі його прибирали голубого жандармського відтінку.
У кімнаті Іванопуло було так жарко, що зсохлі вороб'яніновські стільці потріскували, як дрова в каміні. Великий комбінатор спочивав, підклавши під голову голубий жилет.
Іполит Матвійович дивився у вікно. Там, кривими провулками, повз крихітні московські сади, мчала гербова карета. У чорнім її лаку навперемін відбивались рухливі голови перехожих: кавалергард з мідною головою, городські дами і пухкі білі хмаринки. Громлячи підковами брук, коні промчали карету повз Іполита Матвійовича. Він одвернувся розчаровано.
Карета мала на собі герб МКГ[4], мала призначення перевозити сміття, і абсолютно нічого не відбивалося на її дощатих стінках.
На козлах сидів бравий дідок з пухнастою сивою бородою. Якби Іполит Матвійович знав, що кучер не хто інший, як граф Олексій Буланов, славетний гусар-схимник, він, напевне, гукнув би на дідка, щоб поговорити з ним про прекрасні часи.
Граф Олексій Буланов був вельми заклопотаний. Нахльостуючи коней, він сумно думав про бюрократизм, що роз'їдає асенізаційний підвідділ, бюрократизм, через який графові от уже півроку не видавали належного за гендоговором спецфартуха.
— Слухайте, — сказав раптом великий комбінатор, — як вас звали у дитинстві?
— А навіщо вам?
— Та так! Не знаю, як вас називати. Вороб'яніновим звати вас набридло, Іполитом Матвійовичем — надто кисло. Як же вас звали? Іпа?
— Киса, — одказав Іполит Матвійович, посміхаючись.
— Конгеніально! Так от що, Кисо, — погляньте, будь ласка, що у мене на спині. Болить між лопаток.
Остап стяг через голову сорочку "ковбой". Перед Кисою Вороб'яніновим одкрилась широка спина провінціального Антонія, спина чарівної форми, але до певної міри бруднувата.
— Ого, — сказав Іполит Матвійович, — червона пляма якась.
Поміж лопаток великого комбінатора цвіли фіалками і переливались нафтовою райдугою синяки найдивовижніших обрисів.
— Слово честі, цифра вісім! — вигукнув Вороб'янінов. — Перший раз бачу такий синяк.
— А другої цифри нема? — спокійно запитав Остап.
— Начебто буква Р.
— Запитань більше не маю. Все зрозуміле. Проклята ручка! Бачите, Кисо, як я страждаю, на які небезпеки наражаю себе заради ваших стільців. Ці арифметичні знаки прописала мені велика самопадна ручка з пером номер вісімдесят шість. Треба вам сказати, що проклята ручка впала мені на спину тої самої хвилини, коли я засунув руки в нутро редакторського стільця. А ви, нічого до пуття ви і не вмієте. Ізнуренковський стілець хто зіпсував так, що мені потім довелося за вас відбуватись? Про аукціон я вже й не кажу. Найшли час для кобеляжу! У ваших літах кобелювати просто шкідливо! Шануйте своє здоров'я!.. Інша річ — я! За мною стілець вдовиці! За мною — два щукінських! Ізнуренковський стілець в остаточному підсумку зробив я! До редакції і до Ляпіса я ходив! І тільки один-єдиний стілець ви довели до переможного кінця, та й то за допомогою нашого священного ворога — архієпископа.