Перший візит він зробив до редакції щомісячного мисливського журналу "Герасим і Муму". Товариша Наперникова ще не було, і Никифор Ляпіс рушив до "Гігроскопічного вісника", щотижневого рупора, яким працівники фармації спілкувались із зовнішнім світом.
— Доброго ранку, — сказав Никифор, — Написав чудові вірші.
— Про що? — запитав начальник літсторінки. — На яку тему? Адже ви знаєте, Трубецькой, що у нас журнал…
Начальник для тоншого визначення суті "Гігроскопічного вісника" поворушив пальцями.
Трубецькой-Ляпіс подивився на свої штани з білої рогожі, одхилив корпус назад і співуче сказав:
— "Балада про гангрену".
— Цікаво, — зауважила гігроскопічна персона. — Давно вже час у популярній формі проводити ідеї профілактики.
Ляпіс негайно задекламував:
Терпів Гаврило від гангрени,
Гаврило від гангрени зліг…
Далі тим самим молодецьким чотиристопним ямбом розповідалося про Гаврила, який через темноту свою вчасно не пішов до аптеки і загинув тому, що не змазав ранки йодом.
— Ви робите успіхи, Трубецькой, — похвалив редактор, — але хотілось би більшого… Ви розумієте?
Він зарухав пальцями, але страшну баладу взяв, обіцявши заплатити у вівторок.
У журналі "Будні морзиста" Ляпіса зустріли гостинно.
— Добре, що ви прийшли, Трубецькой. Нам якраз потрібні вірші. Тільки — побут, побут, побут. Ніякої лірики. Чуєте, Трубецькой? Що-небудь з життя потельпрацівників і водночас, ви розумієте?..
— Учора саме я задумався над побутом потельпрацівників. І у мене народилася така поема. Називається: "Останній лист". От…
Поштарював Гаврило справно,
Носив газети і листи…
Історія про Гаврила була вкладена в сімдесят два рядки. Наприкінці вірша листоноша Гаврило, пронизаний кулею фашиста, приносить, проте, лист за адресою.
— Де ж усе це відбувалося? — запитали Ляпіса. Питання було закономірне. В СРСР нема фашистів, за кордоном нема Гаврил, членів спілки працівників зв'язку.
— У чому річ? — сказав Ляпіс. — Усе відбувається, звичайно, у нас, а фашист переодягнений.
— Знаєте, Трубецькой, напишіть-но краще нам про радіостанцію.
— А чому ви не хочете листоноші?
— Хай полежить. Ми його беремо умовно.
Засмучений Никифор Ляпіс-Трубецькой пішов знову в "Герасим і Муму". Наперников уже сидів за своєю конторкою. На стіні висів набагато збільшений портрет Тургенєва, в пенсне, болотяних чоботах і з двостволкою навпереваги. Поруч Наперникова стояв конкурент Ляпіса — віршувальник з передмістя.
Почалася стара пісня про Гаврила, але вже з мисливським ухилом. Витвір ішов під назвою: "Молитва браконьєра".
Гаврило в засідці ждав зайця,
Гаврило зайця вполював…
— Дуже гарно! — сказав добрий Наперников. — Ви, Трубецькой, у цьому вірші перевершили самого Ентіха. Тільки треба дещо виправити. По-перше — викиньте з коренем "молитву".
— І зайця, — сказав конкурент.
— Чому ж зайця? — здивувався Наперников.
— Тому що не сезон.
— Чуєте, Трубецькой, змініть і зайця.
Поема в трансформованому вигляді мала назву "Наука браконьєрові", а зайців замінено на бекасів. Потім виявилося, що й бекасів улітку не стріляють. В остаточній формі вірші звучали:
Гаврило в засідці ждав птаха,
Гаврило птаха вполював… і т. д.
Поснідавши в їдальні, Ляпіс знову взявся до роботи. Білі штани миготіли в пітьмі коридорів. Він входив до редакцій і продавав багатоликого Гаврила.
До "Кооперативної флейти" Гаврила здано під назвою: "Еолова флейта".
Служив Гаврило за прилавком,
Гаврило флейти продавав…
Простаки з товстого журналу "Ліс, який він є" купили у Ляпіса невелику поему "На узліссі". Починалась вона так:
Ішов Гаврило зелен гаєм,
Гаврило вирубав бамбук…
Останній за той день Гаврило працював на хлібопеченні. Йому найшлось місце в редакції "Робітника булки". Поема мала довгу і сумну назву: "Про хліб, якість продукції і про кохану". Поема присвячена була загадковій Хіні Члек. Початок її був як завжди епічний:
Служив Гаврило у пекарні,
Гаврило паляниці пік.
Посвяту, після делікатної боротьби, викинули.
Найсумнішим було те, що Ляпісу грошей ніде не дали. Одні обіцяли дати у вівторок, інші — в четвер або п'ятницю — через два тижні. Довелось іти позичати гроші в табір ворогів — туди, де Ляпіса ніколи не друкували.
Ляпіс спустився з п'ятого поверху на другий і ввійшов у секретаріат "Верстата". Як на біду, він одразу ж зіткнувся з роботягою Персицьким.
— А! — скрикнув Персицький. — Ляпсус!
— Слухайте, — сказав Никифор Ляпіс, знизивши голос, — дайте три карбованці. Мені "Герасим і Муму" винен купу грошей.
— П'ятдесят копійок я вам дам. Почекайте. Я зараз прийду.
І Персицький вернувся, привівши з собою десяток співробітників "Верстата".
Зав'язалась загальна розмова.
— Ну, як торгували? — питав Персицький.
— Написав чудові вірші!
— Про Гаврила? Що-небудь селянське? "Орав Гаврило на світанку, Гаврило плуг боготворив"?
— Що Гаврило! Адже це халтура! — боронився Ляпіс. — Я написав про Кавказ.
— А ви були на Кавказі?
— Через два тижні поїду.
— А ви не боїтесь, Ляпсус? Адже там шакали!
Так я і налякався! Вони ж на Кавказі не отруйні!
Після цієї відповіді всі насторожились.
— Скажіть, Ляпсусе, — запитав Персицький, — які, по-вашому шакали?
— Та знаю я, одчепіться!
— Ну, скажіть, коли знаєте!
— Ну, так!.. На подобу змії.
— Звичайно, звичайно, ваша правда, як завжди, По-вашому ж, сідло дикої кози подають на стіл разом з острогами.
— Ніколи я цього не говорив! — закричав Трубецькой.
— Ви не говорили. Ви писали. Мені Наперников казав, що ви пробували накинути йому такі віршики в "Герасим і Муму", ніби з побуту мисливців. Скажіть по совісті, Ляпсусе, чому ви пишете про те, чого ви зроду не бачили і про що не маєте аніякісінького уявлення? Чому у вас у вірші "Кантон" пеньюар — це бальна сукня? Чому?
— Ви — міщанин, — сказав хвальковито Ляпіс.
— Чому у вірші "Перегони на приз Будьонного" жокей у вас затягає на коня супоню і після того сідає на передок? Ви бачили коли-небудь супоню?
— Бачив.
— Ну, скажіть, яка вона!
— Дайте мені спокій. Ви псих!
— А передок бачили? На перегонах були?
— Не обов'язково треба скрізь бути! — кричав Ляпіс. — Пушкін писав турецькі вірші і ніколи не був у Туреччині.
— О, звісно, Ерзерум же в Тульській губернії.