У першім ряду прямо почулося сопіння. Очевидно, громадянинові хотілося мати "Правосуддя" в повному складі.
— П'ять карбованців — бронзове "Правосуддя"!
— Шість! — виразно сказав громадянин.
— Шість карбованців, прямо. Сім. Дев'ять карбованців, вкінці праворуч.
— Дев'ять з половиною, — тихо сказав аматор "Правосуддя", підносячи руку.
— З половиною, прямо. Другий раз, з половиною, прямо. Третій раз, з половиною.
Молоточок спустився. На громадянина з першого ряду налетіла панночка.
Він заплатив і поплентався до другої кімнати одержати свою бронзу.
— Десять стільців з палацу! — сказав раптом аукціоніст.
— Чому з палацу? — тихо ахнув Іполит Матвійович.
Остап розсердився:
— Та йдіть ви к чорту! Слухайте і не рипайтесь!
— Десять стільців з палацу. Горіхові. Епохи Олександра Другого. Цілком справні. Роботи меблевої майстерні Гамбса. Василю, подайте один стілець під рефлектор.
Василь так грубо потяг стілець, що Іполит Матвійович підскочив.
— Та сядьте ви, ідіот проклятий, і де він взявся на мою голову! — зашипів Остап. — Сядьте, я вам кажу!
У Іполита Матвійовича зарухалась нижня щеепа. Остап зробив стійку. Очі йому заясніли.
— Десять стільців горіхових. Вісімдесят карбованців.
Зал пожвавішав. Продавалась річ, потрібна у господарстві. Одна по одній вискакували руки. Остап був спокійний.
— Чого ж ви не торгуєтесь? — напався на нього Вороб'янінов.
— Ідіть геть, — одказав Остап, зціпивши зуби.
— Сто двадцять карбованців, позаду. Сто тридцять п'ять, там же. Сто сорок.
Остап спокійно повернувся спиною до кафедри і глузливо посміхаючись почав розглядати своїх конкурентів.
Аукціон був у розпалі. Вільних місць уже не було. Якраз позаду Остапа дама, порадившись з чоловіком, поласилась на стільці ("Чудові півкріселка! Напрочуд гарна робота! Саню! З палацу ж!") і підняла руку.
— Сто сорок п'ять, у п'ятім ряду праворуч. Раз.
Зал погас. Надто дорого.
— Сто сорок п'ять. Два.
Остап байдужно розглядав ліпний карниз. Іполит Матвійович сидів, похнюпившись, і ледь-ледь подригував.
— Сто сорок п'ять. Три…
Але, перше ніж чорний лакований молоточок ударив об фанерну кафедру, Остап повернувся, кинув догори руку і тихо сказав:
— Двісті.
Всі голови повернулись у бік концесіонерів. Картузи, кепки, кашкети й капелюхи зарухались. Аукціоніст підняв збуджене обличчя і глянув на Остапа.
— Двісті, раз, — сказав він, — двісті, в четвертім ряду праворуч, два. Нема більше охочих торгуватися? Двісті карбованців, гарнітур горіховий з палацу з десяти предметів. Двісті карбованців — три, в четвертім ряду праворуч.
Рука з молоточком повисла над кафедрою.
— Мамо! — сказав Іполит Матвійович голосно.
Остап, рожевий і спокійний, посміхався. Молоточок упав, бренькнувши небесним звуком.
— Продано, — сказав аукціоніст. — Панночко! У четвертім ряду праворуч.
— Ну, директоре, ефектно? — запитав Остап. — Що б, цікаво знати, ви робили без технічного керівника?
Іполит Матвійович щасливо ухнув. До них риссю наближалась панночка.
— Ви купили стільці?
— Ми! — скрикнув Іполит Матвійович, що довгий час стримував себе. — Ми, ми. Коли їх можна буде взяти?
— А коли хочете. Хоч зараз!
Мотив: "Никаєте, туди-сюди блукаєте" шалено стрибав у голові Іполитові Матвійовичу. "Наші стільці, наші, наші, наші!" Про це кричав увесь його організм: "Наші!" — кричала печінка, "Наші!" — в тон підтверджувала сліпа кишка.
Він так зрадів, що у нього у вельми несподіваних місцях застукотіли пульси. Все це вібрувало, гойдалось і тріщало під навалою нечуваного щастя. Перед очима манячив, наближаючись до Сен-Готарду, поїзд. На одкритій площадці останнього вагона стояв Іполит Матвійович Вороб'янінов у білих штанах і курив сигару. Едельвейси тихо падали йому на голову, знов прикрашену блискучою алюмінієвою сивизною. Він мчав в Едем.
— А чому ж двісті тридцять, а не двісті? — почув Іполит Матвійович.
Це говорив Остап, крутячи в руках квитанцію.
— Сюди зараховано п'ятнадцять процентів комісійного збору, — одказала панночка.
— Ну, нічого не вдієш! Беріть!
Остап витяг портмоне, відрахував двісті карбованців і повернувся до головного директора підприємства:
— Викладайте тридцять карбованців, голубе, та мерщій: не бачите — дамочка жде. Ну?
Іполит Матвійович не зробив жодного руху, щоб дістати гроші.
— Ну? Що ж ви на мене дивитесь, як солдат на вошу? Очманіли від щастя?
— У мене немає грошей, — пробурмотів нарешті Іполит Матвійович.
— У кого нема? — запитав Остап дуже тихо.
— У мене.
— А двісті карбованців?!
— Я… м-м-м… з-загубив.
Остап глянув на Вороб'янінова, швидко оцінив мерхлість його обличчя, зелень щік і збухлі мішки під очима.
— Дайте гроші! — прошепотів він з ненавистю. — Стара наволоч!
— Так ви будете платити? — запитала панночка.
— Одну хвилиночку, — сказав Остап, чарівно посміхаючись, — маленька заминка.
Була ще крихітна надія. Можна було умовити заждати з грошима.
Тут Іполит Матвійович, отямившись, розбризкуючи слину, увірвався в розмову.
— Дозвольте! — загаласував він. — Чому комісійний збір? Ми нічого не знаємо про такий збір! Треба попереджати. Я відмовляюсь платити ці тридцять карбованців.
— Гаразд, — сказала панночка лагідно. — Я зараз усе влаштую.
Взявши квитанцію, вона понесла до аукціоніста і сказала йому кілька слів. Аукціоніст одразу ж підвівся. Борода його виблискувала під світлом електричних ламп.
— За правилами аукціонного торгу, — дзвінко заявив він, — особа, що відмовляється сплатити повну суму за куплену річ, повинна залишити зал. Торг на стільці скасований.
Здивовані друзі сиділи непорушно.
— Прошу вас! — сказав аукціоніст.
Ефект був надзвичайний. Серед публіки злобно сміялись. Остап все-таки не вставав. Таких ударів він не зазнавав давно.
— Про-шшу вас!
Аукціоніст співав голосом, що не допускав ніяких заперечень.
Сміх у залі підскочив ще вище.
І вони пішли. Рідко хто виходив з аукціонного залу з таким гірким почуттям. Першим ішов Вороб'янінов. Зігнувши прямі кістляві плечі, в підкороченому піджачку і недоладних баронських чоботах, він ішов, як журавель, почуваючи за собою теплий, дружній погляд великого комбінатора.
Концесіонери зупинились у кімнаті, сусідній з аукціонним залом. Тепер вони могли дивитися на торг тільки крізь скляні двері. Вхід туди був уже заборонений. Остап дружньо мовчав.