Дочка. Ну от, нехай і піде до лісу. Дамо їй кошика що найбільшого.
Мачуха. Що ти, донечко! Цей кошик новий, недавно куплений. Шукай його потім у лісі. Ось цього дамо — і пропаде, так не шкода.
Дочка. Та це малий дуже!
Входить пасербиця. Хустка на ній вся засипана снігом. Вона знімає її із себе, струшує, потім підходить до печі й гріє руки.
Пасербиця. Мете, що ні землі, ні неба не видно. Ледь добралася.
Мачуха. На те й зима, щоб віхола була.
Пасербиця. Ні, такої віхоли за цілий рік не було. Та й не буде.
Дочка. Ну що, зогрілася? Треба тобі ще декуди збігати. До лісу.
Пасербиця. Чого? Я хмизу багато привезла, на тиждень вистачить.
Дочка. Та не по хмиз, а по проліски!
Пасербиця (сміючись). Хіба що по проліски! А я зразу й не добрала, що ти жартуєш. Злякалася: нині й загинути неважко — сніг так і сипле.
Дочка. А я й не жартую. Ти хіба про наказ не чула? Тому, хто сьогодні пролісків набере, королева цілий кошик золота дасть!
Пасербиця. Та які ж зараз проліски? Адже ж зима...
Мачуха. Навесні за проліски не золотом платять, а міддю.
Дочка. Та що там балакати! Ось тобі кошик.
Пасербиця (дивиться у вікно). Сутеніє вже.
Мачуха. А ти б іще довше по хмиз ходила, то б зовсім поночі стало.
Пасербиця. Може, завтра піти? Я ранесенько встану, ледь розвидниться.
Дочка. Отак на нас у палаці й чекатимуть! Адже ж квіти до свята потрібні.
Пасербиця. Та хіба й розгледиш їх у таку темряву?
Дочка (жуючи пиріжок). А ти нижче нахиляйся та краще придивляйся.
Пасербиця. Не піду я! Невже вам мене не шкода? Загину я в лісі.
Дочка. А що ж, мені замість тебе до лісу йти?
Пасербиця (схиливши голову). Та золото ж не мені потрібне.
Мачуха. Авжеж, ти все маєш, все в мачухи та в сестри знайдеться.
Дочка. Вона в нас багата, від цілого кошика золота відмовляється! Ну, чи ти підеш, чи ні? Кажи прямо. Не підеш? Де моя кожушинка? (Зі слізьми в голосі.) Хай вона собі тут біля печі гріється, пироги їсть, а я до півночі по лісі буду ходити, в заметах грузнути... (Хапає кожушок і біжить до дверей.)
Мачуха (ловить її за поли). Ти куди? Сідай на місце, дурненька! (До пасербиці.) А ти хустину на голову, кошик у руки й іди! Гляди мені: якщо довідаюсь, що ти у сусідів просиділа, в хату не пущу — замерзай надворі!
Дочка. Іди та без пролісків не повертайся!
Пасербиця закутується хустиною, бере кошик і виходить. Мовчанка.
Мачуха (озирнувшись на двері). І двері за собою як слід не причинила. Он як дме! Замкни двері, донечко. І накривай стіл. Вечеряти пора.
Дія друга
Картина перша
Ліс. Іде лапатий сніг. Густі сутінки. Пасербиця пробирається крізь високі замети. Кутається в подерту хустину. Дме на закляклі руки. У лісі стає все темніше.
Пасербиця (спотикається, заплутується в чагарях). Не піду далі. Усе одно, де замерзати. (Сідає на повалене дерево.) Темно як! І не знаю, куди зайшла. Тут і вдень заблукати легко, а вже вночі — й поготів. От і прийшла моя смерть. Небагато я доброго бачила, а все ж таки боязко вмирати... Хіба що гукнути на допомогу? Може, й почує хтось — лісник чи дроворуб запізнілий, або мисливець. Агов! Рятуйте! Ніхто не відгукується. Що ж мені робити? А що як вовки наскочать? Щось світиться, он-он, вдалині. А може, це вовчі очі? Та ні, вовчі очі зелені, а це золотий вогник. Може, лісникова хатка недалечко або дроворуби вогнище розклали? Треба йти. Ох, ноги не йдуть, задубіли зовсім! (Іде через силу, провалюється в замети, пролазить через повалені стовбури.) Аби тільки вогник не погас! Ні, він усе ясніше горить. І димком ніби потягло. Невже вогнище? (Іде, розсуваючи гілки густих ялин.)
Навколо стає все світліше. І раптом перед дівчинкою відкривається галявина, посеред якої жарко палає багаття. Навколо багаття сидять люди. Їх дванадцятеро: троє старих, троє літніх, троє молодих; а останні троє – ще зовсім юнаки. На двох старих — білі довгі шуби, волохаті білі шапки, на третьому — біла шуба з чорними смугами. Один з літніх — у золотаво-червоній, другий — в іржаво-рудій, третій — у бурій одежі. Решта шестеро — у зелених, різного відтінку, жупанах, гаптованих кольоровими візерунками. У одного з юнаків поверх зеленого жупана — шубка наопаш, у другого – шубка на однім плечі. Дівчина спиняється між ялин і, не наважуючись вийти на галявину, прислухається до того, що говорять брати.
Січень (кидає у вогонь оберемок хмизу).
Гори, гори ясно, —
Літо буде красне,
А зима тепліша,
А весна миліша.
Червень.
Гори, гори ясно, —
Ягід буде рясно!
Де сніги біліші, —
Буде ще рясніше!
Травень.
Квіти скрізь яснітимуть,
Бджоли мед носитимуть.
Липень.
На полях пшениця
Буде колоситься.
Усі.
Гори, гори ясно,
Щоб не погасло!
Дівчина спочатку не наважується вийти на галявину. Потім, насмілившись, поволі виходить з-за дерев. Дванадцять братів, замовкнувши, повертаються до неї.
Пасербиця (вклинившись). Добривечір.
Січень. І тобі вечір добрий.
Пасербиця. Якщо не заваджу, дозвольте мені біля вогнища погрітися.
Лютий (хитаючи головою). Не бувало ще такого зроду, щоб хтось, крім нас, коло цього вогнища сидів.
Квітень. Та коли прийшов хтось до нашого вогника, то нехай гріється.
Січень. Ану, підходь, красуне, підходь, та гляди, щоб не опектися.
Пасербиця. Спасибі, дідусю. (Підходить до вогню і гріє руки.) Який же вогонь у вас жаркий! Аж серцю гаряче стало. Відігрілася я. Спасибі вам.
Січень. А що це в тебе в руках, дівчино? Кошик, чи що? По шишки, абощо, ти прийшла під самісінький Новий рік, та ще в таку метелицю?
Лютий. Лісові теж відпочити треба — не все ж його оббирати!
Пасербиця. Не своєю волею я прийшла і не по шишки.
Серпень (посміхається). То, може, по гриби?
Пасербиця. Не по гриби. Прислала мене мачуха збирати проліски.
Березень (сміючись і штовхаючи під бік Квітня-місяця).Чуєш, братику? Проліски збирати! Значить, твоя гостя, приймай! (Усі сміються.)
Пасербиця. Я і сама по сміялася б, та не до сміху мені. Наказала мені мачуха без пролісків додому не вертатись.
Лютий. Навіщо їй серед зими проліски знадобилися?
Пасербиця. Не квіти їй потрібні, а золото. Обіцяла наша королева цілий кошик золота тому, хто принесе кошик пролісків. От мене й послали до лісу.
Січень. Кепська твоя справа, голубонько. Не час тепер для пролісків, треба Квітня-місяця чекати.