– Ти ба! То ти вже вертаєш до верховини? От чортяка! Встиг спродатися ще до ярмарку? Ну ж і спритняк!
– Нічого я не спродав. І я не вертаю додому. Може, я вже ніколи додому не верну. Віддай мій скенедгу, Гю Моррісоне, щоб між нами не було прикрої розмови.
– Слухай-но, Робіне, я хочу дещо знати, перше ніж віддам його тобі. Кинджал – небезпечна зброя в руках горянина, а мені здається, ти щось недобре замислив.
– Пхе, дурниці які! Верни мені мою зброю! – мовив Робін Ойг уже з ноткою нетерплячості в голосі.
– Та не розпаляйся так, – спробував його втихомирити приятель. – Я тобі щось краще нараджу, ніж Оце штрикання кинджалом. Ти от знаєш – і горяни, і долішняни, і люди з порубіжжя – ми всі одної матері діти, як переходимо по сей бік шотландського кордону. Так ото молодики з Ескдейлу, і задерій Чарлі з Ліддесдейлу, і парубки з Локербі, і четверо джиґунів з Ластрутера, і ще скількись там хлопців у сірих плащах ідуть услід за нами, і якщо тобі заподіяно кривду – ось тобі рука одного з роду Моррісонів Мужніх на поруку того, що ми примусимо кривдника поплатитись, навіть коли всім мешканцям Карлайла й Стенвікса доведеться в це встряти.
– Та як на правду, – мовив Робін Ойг, аби пригасити приятелеві підозри, – то я завербувався до загону Чорної Варти[6] і завтра вранці вже мушу й вирушати.
– Завербувався! Та ти з глузду з’їхав чи впився? Ти повинен викупитись! Я можу позичити тобі двадцять гіней зараз і ще двадцять тоді, як худобу продам.
– Дякую тобі, дякую, Г’юї. Та на ту дорогу, куди я йду, я ступив з доброї своєї волі. І мені треба мій кинджал – чуєш, кинджал!
– Що ж, як так, то ось він, твій кинджал, бери. Але подумай про те, що я тобі сказав. Боюся, прикра то буде вістка на схилах Болквідера, коли там довідаються, що Робін Ойг Мак-Комбіх звернув на лиху дорогу й не хоче стямитись.
– Таки недобра буде вістка у Болквідері, – погодився Робін, – але хай Господь має тебе в своїй опіці, Г’юї, і не мине своєю ласкою. А Робіна Ойга ти вже ніколи не стрінеш ні на вечірці, ні на ярмарку.
Сказавши це, він хутко потис руку приятелеві і рушив назад усе такою самою шпаркою ходою.
"Щось негаразд із хлопцем, – промурмотів сам до себе Моррісон, – та, може, на ранок воно проясниться".
Але трагічний розв’язок нашої історії настав ще задовго до ранку.
Минуло тільки дві години від часу бійки, і майже всі уже й забули про неї, коли Робін Ойг повернувся до шинку Гескета. Всередині там було повно всілякого люду, і, як звичайно, стояв гул і гамір. Тихо й повагом гомоніли відвідувачі про торгові справи, часом проривався чийсь сміх чи спів, чулись галасливі жарти охочих до розваг. Серед цих останніх був і Гаррі Вейкфілд. Він сидів у компанії веселих своїх земляків у простих, блузах та підбитих цвяхами черевиках і тільки-но затягнув старовинну пісеньку:
Хоч я Роджером зовусь
І за плугом ходжу… –
як раптом його урвав знайомий голос, що гостро й чітко, з характерним для горян призвуком, промовив:
– Гаррі Вейкфілде, встань-но, коли ти ще духом не ослаб!
– В чому річ? Що таке? – сполошилися присутні.
– Та це всього тільки чортів шотландець, – озвався Флісбампкін, котрий досі вже добряче впився. – Той самий, якому Гаррі Вейкфілд сьогодні був уже дав трохи затірки, а тепер він явився, щоб йому ще й перцю всипали.
– Гаррі Вейкфілде! – пролунав той самий зловісний поклик. – Встань-но, коли духом не ослаб!
Сам звук цього пристрасного голосу, просяклого глибоким гнівом, мимоволі звертав на себе увагу й будив острах. Присутні наполохано відступилися і стривожено втупились у горянина, що стояв посеред хати – брови насуплені, непохитна рішучість у поставі.
– А я й встану, з милою душею встану, Робіне, друже, і потисну тобі руку й вип’ю з тобою, щоб пішло в забуття все лихе. Ти ж не винен, чоловіче, що не знаєш, як кулаками орудувати.
В цю мить він уже стояв навпроти супротивника – його ясний і відкритий погляд дивно контрастував з похмурою затятістю й відчайдушним мстивим вогнем в очах горянина.
– Це ж не твоя вина, чоловіче, що тобі не судилось бути англійцем і ти не вмієш битись краще від дівчиська.
– Я таки вмію битись, – суворо, але спокійно відказав Робін Ойг, – і ти це знаєш. Ти, Гаррі Вейкфілде, показав мені сьо’дні, як б’ються мужлаї-сакси, а я тобі зараз покажу, як б’ються порядні горяни.
За словом не забарився й чин: вихопивши кинджал, Робін ту ж мить затопив його в широкі груди англійського йомена, і з такою силою та люттю, аж руків’я глухо стукнуло об грудну кістку, а двосічне лезо врізалось у саме серце жертви. Гаррі Вейкфілд упав і з першим скриком віддав Богові дух. А нападник схопив за барки знеможеного зі страху й несподіванки управителя і, приставивши скривавлений кинджал йому до горла, сказав:
– Ти заслужив, щоб і тебе вкласти тут-о поряд, але я не хочу, щоб кров підлого улесника змішалась на кинджалі мого батька з кров’ю чесної людини.
По цій мові Робін так запекло штурхнув Флісбампкіна від себе, аж той гепнувся на підлогу, а другою рукою жбурнув фатальну зброю в купу торфу, що пломеніла в коминку.
– А тепер, – промовив він, – беріть мене, хто хоче. І нехай вогонь, як зможе, злиже кров.
Люди навкруг стояли й не рухалися з місця, такі всі були приголомшені сподіяним. Робін Ойг гукнув поліцейського, і з натовпу виступив констебль, в руки якого він доброхіть і здався.
– Криваве діло ви вчинили, – сказав констебль.
– А се ваша вина, – відказав йому горянин. – Якби ви стримали його дві години тому, коли він кинувся на мене, він був би зараз живий-здоровий, як дві хвилини перед сим.
– За це тяжко доведеться відповісти, – мовив далі поліцейський.
– Не журіться: смерть усі борги покриває, і сей також.
Жах, який пройняв самовидців усього цього, тепер заступило обурення, а видовище вбивства такого любого їм усім товариша – та ще й коли, на загальну думку, в убивці ніяких не було підстав для такої жорстокої помсти – могло б спонукати їх тут-таки на місці забити винуватця злочину. Але до цього не допустив констебль, узявши провинного під захист закону: з допомогою кількох розважливіших осіб із присутніх він спромігся забезпечити кінну варту, щоб доставити вбивцю до Карлайла, де його долю мали вирішити на найближчій сесії суду присяжних.