Ось такі були вигуки, а горянин тим часом схопився з землі, пройнятий несамовитим обуренням, а від його витримки й самовладання не лишилося й сліду: він кинувся на свого кривдника з таким шалом, з такою нестямою і жагою помсти, як розлючений тигр. Та що може вдіяти обурення супроти досвіду й сили? В цьому нерівному змаганні Робіна Ойга знову збито з ніг, а що удар був неминуче замашний, він так і лишився лежати долі серед кухні. Господиня підбігла була помогти потерпілому, але містер Флісбампкін не підпустив її.
– Не займайте його, – сказав управитель. – Він і сам очухається і знов полізе битись. Він іще й половини не дістав того, що заробив.
– Він дістав від мене все, що належалось, – заперечив супротивник Робінів, в якому прокинулося співчуття до давнього приятеля. – А другу половину я б радше вам уділив, містере Флісбампкін, бо ж ви вдаєте, ніби щось тямите в цій забаві, тоді як Робін зовсім новачок, він навіть шкуру не здогадався скинути – плащ метляється, а він у бійку суне! Підводься-но, Робіне, приятелю! Між нами знову дружба, і хай лишень хто спробує мені хоч слово сказати проти тебе чи твого краю!
Робін Ойг усе ще був у знетямі, і ревно поривався битись, хоч його й стримувала з одного боку миротворна господиня, а з другого боку він і сам, бачачи, що Вейкфілд не має наміру поновлювати бійку, поступово вгамовувався, і лють його перейшла в понуру насупленість.
– Годі вже, годі, не злостись так, хлопче, – сказав англієць, виявляючи великодушну незлопам’ятність, притаманну його землякам. – Потиснім один одному руки і станьмо ще кращими друзями, як були.
– Друзями! – запально вигукнув Робін. – Друзями! Та ніколи! Стережися, Гаррі Вейкфілде!
– Тоді нехай прокляття Кромвеля спаде на твоє гонористе шотландське черево, як мовиться в одній п’єсі, і чорт з тобою – роби, що хочеш! Бо коли після бійки тобі кажуть, що шкодують за тим, що сталося, то якого біса ти ще хочеш?
З цими словами друзі й розлучилися.
Робін Ойг мовчки дістав з кишені монету, кинув на стіл і вийшов з шинку. Але на порозі він ще обернувся, махнув рукою в бік Вейкфілда й тицьнув вказівним пальцем угору – чи то погрозливо, чи то остережливо. І тоді зник у місячному світлі.
Після того як його не стало, почалась гостра пересварка між хвальком-управителем і Гаррі Вейкфілдом: гуртоправ-англієць у шляхетній непослідовності тепер ладен був ринути в бійку на захист доброго імені Робіна Ойга, "хоч він і не такий мастак битися навкулачки, бо ж це незвичне для нього діло". Але господиня закладу, вчасно втрутившись, не дозволила розпалитись, новій колотнечі.
– Досить уже бійок у цьому домі, – рішуче заявила вона, – їх і так забагато. А вам, містере Вейкфілд, – додала шинкарка, – ще доведеться спізнати, що значить зробити доброго приятеля смертельним ворогом.
– Ет, облиште, пані! Робін Ойг – чесний хлопець, він зла у серці не держить.
– Не сподівайтесь на це. Ви не знаєте, які затяті бувають шотландці, дарма що й маєте з ними багато спільних інтересів. Хто-хто, а я вже це знаю, бо в мене мати шотландка.
– Воно й по дочці знати, – докинув стиха Ралф Гескет.
Це ущипливе зауваження чоловіка шинкарки звернуло розмову в інший бік, та й відвідувачі пивниці мінялись – ті, що були давніше, виходили, з’являлись натомість інші. Забалакали про ярмарки, про ціни на худобу в різних частинах Шотландії та Англії, почали переговорювати про торгівельні угоди. Гаррі Вейкфілду пощастило знайти покупця й дуже вигідно збути частину свого гурту, і ця подія геть дочиста викурила з його пам’яті згадки про недавню бійку. Але був хтось інший, причетний до цієї події, що не забув би про неї, навіть якби йому випало взяти в обладу геть усю худобу від Еска аж до Ідена.
Цим чоловіком був Робін Ойг Мак-Комбіх. "І треба ж було, щоб я в таку хвилину виявився без зброї, – мовив він сам до себе. – Зроду ще мені такого не траплялося! А хай би він відсох, той язик, що нарадив мені розлучитися з кинджалом!.. Кинджалом? Ге! Кров англійця! Тітчині слова… Хіба ж вона коли їх кидала на вітер?"
Згадка про фатальне пророцтво скріпила Робіна у смертоносному намірі, що блискавично постав у нього в голові.
"Атож! Моррісон не може бути за багато миль відси. Та хоч би він був за сотню миль – однаково знайду його!"
Його імпульсивний дух мав тепер чітку мету й мотив до дії, і він свою легку ходу, таку звичну для шотландців, звернув туди, де, як випливало зі слів містера Айрбі, мав проходити Моррісон. Мозок Робіна цілковито поглинули відчуття заподіяної йому кривди, та ще й від друга, і жадання помститися тому, хто став віднині найлютішим його ворогом. Леліяні змалку уявлення про самоповагу й власну гідність, про нібито високе своє походження й шляхетність були тим коштовнішим скарбом для нього, що, як скупар своїми скарбами, він міг тішитись ними тільки потайки. Але ці скарби тепер виявилися розкраденими, божества, яким він тайкома поклонявся, були повалені й сплюндровані. Облаяний, ображений, побитий, він тепер – уявлялось йому – не вартий був імені, яке мав, не гідний був роду, до якого належав, і нічого йому не лишалося, як тільки помста. І з кожним кроком думки його ставали все гіркіші й тільки підшпинювали його наміри, і він поклав собі, що помста його буде несподівана й безжальна, як і завдана йому образа.
Коли Робін Ойг покинув шинок, від Моррісона його відділяло сім-вісім англійських миль. Моррісон посувався вперед повільно, бо втомлена худоба й не могла швидко рухатись, тоді як Робін проходив шість миль за годину, полишаючи за собою поля, вкриті стернею, живоплоти, вересові пустища й кам’яні брили, притрушені інеєм, що полискував у яскравому світлі листопадового місяця. Аж ось почувся віддалений гул Моррісонової худоби, і вже видно стало, як бички, здалеку схожі на кротів, та й ходою не шпаркіші, сунуть поволі широким мочарем; ось він перестріває їх, проминає весь гурт і зупиняє самого гуртоправа.
– Хай нас усе добре не мине! – вигукнув той. – Чи це ти, Робіне Мак-Комбіху, чи тільки твоя проява?
– Се він, Робін Ойг Мак-Комбіх, – відказав горянин, – але й не він. Та хай там як, а мені треба мій кинджал.