не без гордості ткнув одну з них просто Левкові під ніс:
— На, дивися.
Левко розізлився ще дужче.
— Хіба ти їх сам мив? Мати примусила!
— То й іди геть,— відповів Женька і, схиливши голову над столом та висунувши трохи язика, взявся за ручку.
Але Левко не пішов геть, він переступав з ноги на ногу і придумував, що б його сказати, щоб вразити приятеля в саме серце. Нарешті надумав і випалив:
— Теж мені у відмінники пнеться!
— А що ж ти думаєш? І допнуся! І відмінником буду, і піонером стану, і на екскурсію поїду. На моточовні "Ластівка". Я вже з Ольгою Терентіївною говорив. Он що!
Женька безбожно брехав, бо любив говорити все всупереч, особливо коли сердився. Левко здивувався, аж рота роззявив, але швидко отямився і єхидно сказав:
— І рюкзак Ользі Терентіївні на плечі піддавати будеш, як Володька?
Це єхидство зовсім розлютило Женьку. Він схопився з місця, підскочив до вікна і закричав скільки сили:
— Я тобі сказав, щоб ішов геть! Хай тільки випустить мама, знатимеш тоді!
— Подумаєш,— зневажливо відповів Левко,— я тобі сам надавати можу!
Далі розмову провадити було вже неможливо. Левко подався геть, а Женька став ламати голову, як його написати без помилки: чи — "ключик и замочек лежали на столе", чи "ключек и замочик лежали на столе". Подумавши, він відклав ручку, заплющив очі, розвів у різні боки руки і став їх зводити. Як попаде палець на палець, то напише "ключик". Того дня пальці у Женьки не зіткнулися, і він а чистим серцем, вже не задумуючись, написав: "ключек і замочик лежали на столе".
Упоравшись з уроками, він пройшовся по хаті, наблизився до цвяшка із слинявчиком. Ну і клятий слинявчик! Добре, як в обід мама прийде сама, а коли з Ялинкою? "О, а це що у вас таке? — спитає Ялинка.— Немовля завелося, чи що?" — "Спитайся, Ялинко, про це у Женьки",— одкаже мати. "Як немає у вас немовляти, то для чого ж слинявчик і соска, скажи, Женько?" — спитає Ялинка.
Женька знову витер піт і з відчаєм подумав: "І навіщо мама його зберегла? Могла б уже давно викинути. А тепер і тремти, як осиковий лист!"
Він постояв проти слинявчика, подумав, потім пройшов до умивальника, зняв рушник, став на стілець і повісив його поверх клятого слинявчика й соски, ще й розправив так, що вже було видно ні крихітки. Злізши з стільця, він одійшов на п’ять кроків, помилувався з своєї роботи; переконавшись, що все добре, пішов до вікна.
Було нудно. Матері треба було ждати ще півгодини.
Вікно з кімнати виходило у двір. У дворі було порожньо. Рябко лежав у повітці. У бур’яні під парканом пищали курчата. Півень, сидів на огорожі і кричав скільки сили "кукуріку". "А де ж це Левко? — подумав Женька. Він уже скучив за приятелем.— Може, на ферму до лошат подався чи де грає в волейбола?"
Женька прочинив кватирку і закричав скільки сили:
— Левку, Левку, де ти?
Левко сидів по другий бік огорожі у себе у дворі і драв мед з очеретинок. Минулого року Левків батько привіз для різних потреб віз очерету. Він так і залишився під тином. Як дикі бджоли та оси довідалися про це, так і налетіли. Наглядять собі очеретинку, зроблять з воску хатку, наносять меду, покладуть яєчко і запечатають. А Левко з Женькою стережуть. Побачать, що дудочка запечатана вже, і давай її на поживу. Розламають очеретинку, мед вип’ють, а з воску роблять кульки і ховають в кишені — хай лежать, може, коли знадобляться.
Левко порався з черговою очеретинкою, та почувши, що його кличе Женька, обізвався, аж луна покотилася на десяту вулицю:
— Я тут ось, мед деру! Іди сюди!
— Не мо-о-о-жу!
— Чо-го-о?
— Мати зам-кну-ла! Іди ти сю-ди-и!
— За-а-раз!
— І очеретинок з медом прихопи!
— До-о-бре-е!
Через хвилину Левко стояв уже під вікном у Женьки і подавав йому через кватирку очеретинки. Про свою недавню сварку вони вже забули. Навпаки, Левко говорив своєму замкненому другові:
— На оцю очеретинку. Диви — дудка яка! Тут, мабуть, меду, меду!
Женька трощив очеретину, а Левко захоплено дивився на приятеля.
— Смачний?
— Ох же ж і смачний!
— Дай і мені трохи.
Женька відсмикнув від рота очеретинку і сказав, ладний розсердитися:
— Чого ти просиш? Ти ж уже їв.
— Ну то й що,— так само ладний спалахнути, відповів Левко.— А як уже їв, то хіба більше не хочеться?
— Ну візьми! На! На! Скупердяга, ненажера! На, візьми, забирай свій очерет! Їж сам! Сам, сам їж! Можеш хоч і весь сам поїсти. Подумаєш! Мама сказала, що вона теж привезе очерету. Тоді і в мене буде свій мед. І сам увесь поїм, сам, сам, сам! А ти хоч і не проси. У тебе хіба очерет? Дудочки, як волосинка, а мені як привезе мама, так кожна дудочка буде як рука! Тоді скажеш: "Женько, Женько, дай і мені". Тільки немає дурних,— були, та вивелися. Дам тобі такого меду, що ого!
— А мені мама теж привезе, із Протічка, а там він — тобі й не снився такий!
— Ну й іди до своєї матері. Чого ти стоїш тут? Це наш двір, а не ваш. У себе і сміти очеретом. Дивися, понакидав! А мама тоді: "Візьми, Женько, мітлу, підмети, прибери". Так мені це робити, а не тобі. Іди, йди, кажу!
— Ну й піду мед драти, а ти сиди.
— Можеш!
Забравши свої очеретинки, Левко подався із двору.
Ох, який же ж і сердитий був Женька на нього! "Такий скупердяга! Дав чи не дав, а вже: дай і мені. Ну і їж сам!"
Женька ліг грудьми на підвіконник, сперся головою на долоні і думав про Левка.
"І чого він такий? І не вчиться, і макоцвітним прикидається, і ридає, коли садовлять за книжку. Ото б тільки бігати та бігати. Так і дурний може побігати, коли тобі повна воля. А спробуй побігти, коли на стіні слинявчик і соска, коли двері замкнені і коли мама, як вогонь! Тут не дуже розбігаєшся, а хоч сядь та й плач. А він ще, Лев скупердяжний, задається: "Виросту — капітаном стану". А як він може стати капітаном, коли не вчиться зовсім? Думає, як знає "право руля", "так держи", то й наука уся? А географію треба знати? Ага! А арифметику? А мову? Бо як ти поговориш, коли зустрічний матрос — іноземець, а треба спитати: "Як тут ближче до Африки?" Не буде Левко капітаном. А я буду. От сяду до книжок і буду вчитися, вчитися, вчитися! І цілий день, і цілу ніч. Хай тоді скільки завгодно каже мама: "Женько, піди трохи побігай". А я нікуди не побіжу, буду худнути та худнути, увесь змарнію, самі очі зостануться. От прийде Ялинка, а мама: "І що його на білім світі робити, не знаю! Завчився хлопець, не їсть, не п’є!" От як буде. Хай тоді позітхає та пожуриться. І замикати не буде, навпаки, двері навстіж кидатиме. Тільки я — й кроку з кімнати. А схудну — хай схудну; захворію — хай захворію; умру — хай умру, тільки щоб не назовсім. Лежатиму, а вона у сльози. І Ялинка плаче, а Левко стоїть, хлипає, ніс витирає. А мені хоч би що!"