Через отворені знадвору двері доходив рівний голос Грамської і нервовий, неспокійний, перериваний плачем, Урбановичевої. На подвір'ї піяв когут довгим пискливим криком, а десь далеко брехали пси...
На дорозі появилася висока постать паламаря. Попович відвернувся від вікна. Євгенія кинула довгий погляд питання.
— Уже по всьому,— сказав паламар майже шепотом. Євгенія схопилася на рівні ноги, однак Попович випередив її і кинувся до кімнати умершого.
Тяжке конання змінилося в образ тихого, спокійного сну Однак було в нім щось таке могуче й велике, що прохожі станули коло порога й не сміли поступити дальше.
По часі Попович поступив кілька кроків наперед і перехрестився. Євгенії як би щось піднесло руки, і вона мимохіть по свому обряду перехрестилася три рази
— Що тепер будемо робити? — заговорила за нею Грамська.— Брат ще не приїхав.
Євгенія сильно обурилася в душі. Ся буденна жура була зовсім суперечна з тим, що в цілій величі і грозі стояло тепер перед нею. Вона вперла очі в кусень стелі, від котрої місцями відлітало вапно; однак могла виразно зазначити фігуру легкої прозорої хмарки, що підносилася вгору над умер-шим, немовби ломилася і пропадала поволі. Треба було ще хвилі, одної хвилі, щоби те, що вона бачила, спокійно знялося вгору й відлетіло.
Голосний плач Урбановичевої відбився о її уха і гейби зі сну пробудив її.
Попович і Грамська стали радитися, що робити з Ур-бановичевою. Не можна було лишити бідну жінку при перших обслугах помершого. Євгенія німо прислухувалася їх, бо думка її все ще була зайнята чим іншим. Врешті Грамська рішила, щоби Євгенія завела Урбановичеву до неї і лишила під опікою матері.
Нелегко то було виконати. Нещаслива жінка сильно опиралася, і треба було довгого часу, заки вдалось її намовити до того.
Врешті Євгенія завела її. Старенька мати Грамської, побачивши Урбановичеву, здогадалася, що вже по всьому, обняла її і поцілувала в чоло з очевидним поважанням для її смутку. Євгенія сіла, тяжко утомлена. Тут не мала вона що більше робити, попрощалася й пішла додому.
Хороший ранок грав чудово прозорим промінням блискучого сонця, що виповзло на край овида, прикрите до половини червоною хмаркою, розливало по небі яркі смуги, золотило доми і променистою пурпурою обливало псршки гір, що вінком окружали місточко. Місто оживало по нічному відпочинку, отворились вікна і двері, на вулиці показувались люди. Повітря було лагідне, хоть заносило холодом і вогкістю роси.
Свіжість ранку очутила її і отрясала вражіння сеї страшної ночі. Що се було? Що вона бачила? Чи се правда, що иона шукала нічних страхів, здоймала святі образи, хрестилася? Чи се правда, що то все діялося задля нього, Урбановича, котрого нема вже між живими?
В тому, що пережила сеї ночі, мала важкий доказ, що смерть чоловіка є щось таке високотрагічне, що не можна її так легко брати, як брав її колись Урбанович у своїй "Душі".
Але ж кому вона се розкаже? Адже ж власне той найновіший її доказ сповнився на тім, з ким вона якраз про те сперечалася.
Чи се також не трагізм?
їй напливали на пам'ять ще інші подробиці сумного факту. Нагадала, як хрестився блідий Попович. Які чуття проймали його в ту пору? Чи ті його чуття були подібні до тих, яких дізнавала вона? При першій нагоді вона постановила розпитати його про се.
Нагода скоро надійшла.
— Чи я хрестився? — питав здивовано Попович.— Я зовсім собі того не пригадую.
Євгенія не могла зміркувати, чи він говорив щиро, чи тільки вдавав вільнодумця.