— Може, добре хто вліз на під, користуючи з загального замішання,— завважила по хвилі Грамська.
Се видалося і Євгенії найправдоподібнішим, і вона порадила переконатись і піти на під. Грамська взяла свічку й пішла наперед, за нею поступала Євгенія. Вже були на перших ступенях сходів, коли Грамська задержалася.
— Ідіть закличте Поповича, бо як се справді який злодюга, то що ми самі з ним зробимо?
Євгенія сповнила розказ. Попович не опирався, та якось нерадо встав і пішов за панями.
— Беріть і паламаря,— командувала дальше Грамська.
На поді не було нікого; і лише як би на підтвердження здогадів Євгенії, що се закрався звірок, стояла розкинена купка кукурудзів й іншого зерна, призначеного для курей.
— А що? — запитала Урбановичева разом з двома панями, коли ті четверо зійшли з поду.
— Нічого,— відповів коротко Попович. Урбановичева загорнулася ще тісніше в шаль; з очей
її товаришок блиснув тріумф. Сей проблиск тріумфу спостеріг і Попович і додав з чутною нетерплячкою в голосі:
— Коли тихо в хаті, то нехай хоч ворона сяде на дах, а здаєся, що то хтось ходить.
— Ворона або не ворона не кождому чоловікові пока-жеся,— завважив паламар, стаючи по стороні прихильної до містицизму групи.
Врешті пані, що сиділи при Урбановичевій, почали вибиратися додому. Одна не могла довше лишити самих дітей, друга мала гострого чоловіка й боялася вимівок, що десь так довго пропадає. Лишилися, проте, лиш Євгенія, Грамська, Попович і паламар.
— Що се так чути? — завважив знов по часі паламар, а по його нахиленій голові видко було, що був під вражін-ням загадочних, таємничих стуків на поді.
По хаті справді розходився якийсь дивний запах, котрий завважили також Євгенія і Попович. Грамська пішла до кухні й поправила в печі. їй здавалося, що то мусить бути якась недопалена головня.
Тишина, яка наступила по відході обох пань, ще дужче дразнила нерви присутніх. Поповичеві упала з рук сигарничка, й Євгенія стрепенулася, як би сталося щось незвичайне. В куті шоборталася миш, і всі з напруженням прислухувалися тому шобортанню. В другім куті цвіркотів сверчок, а на поді знову щось посунулось.
Жінку вмираючого огорнув розпучливий неспокій. Вона щохвилини зривалася, йшла до покою хорого, та не підходила до постелі й, як би переможена страхом, вертала назад на своє місце.
Конаючий все однаково сопів голосно.
Се, видко, найбільше розривало їй душу, бо вибігла нагло до кухні і кинулася зі спазматичним плачем на постіль, міцно затискаючи вуха руками. Грамська потішала її звичайними, банальними в таких разах, фразами, але то ще більше дразнило її.
Євгенія з Поповичем порозумілися очима і стали говорити про зовсім байдужні речі, лиш оскільки можна голосно. Се їм удалося. Нещаслива жінка почала дрімати, западаючи хвилинами в міцний сон, змучена через час слабості мужа безсонницею.
Коли бесіда уривалася, вона раптом будилася. Тоді Євгенія зачинала ходити по хаті, рада вже сама для себе заглушити тяжке сапання конаючого.
Ах, те сапання, те сапання. Воно пригадувало їй щось таке страшне з її життя, що згладилося лиш завдяки ча-. сові, що навчив її настільки володіти своєю душею, аби думати про все інше, а не про те, що найбільше заривало її чуття.
"Ні, ні! — повторяла про себе з вивченою упертістю.— То була не так, то було зовсім інакше!"
Паламар часто взивав її і Поповича до .хорого без важних причин; видно, що прикро йому було без товариства здорових людей при напів уже неживім чоловіці.
Тоді Євгенія старалася спокійно придивлятися хоро-му. Та смерть, та страшна смерть, про котру вона не могла думати, зовсім не така страшна, яка лишилася в її уяві по страті найдорожчої істоти. Та проте се порівняння так роздирало її душу, що вона знову з цілою силою своєї волі мусила відвертати думки, впевнюючи себе, що те, що лежало на дні її душі, було зовсім щось інше, а не те, що вона тепер бачила перед собою.
Та боротьба змучила її, доводила до одного виразного, сильного бажання, щоби все те скінчилося якнайскоріше. Се бажання читала вона також на лицях інших, не виймаючи і Урбановичевої. Молода жінка то вставала, то лягала на постіль. Всі її думки опирались о брата, котрий найскорше з повідомленої родини міг прибути. Щохвилини бігла до нікна, хоть надворі було ще зовсім темно, і допитувалася котра година. . * ' ,"
— Не маєте дрібних?"— шепнула Грамська до вуха (-Івгенії.— Випадало би дати паламареві хоча порцію горівки Я післала б дівку до найближчого шинку, а тута ні крейцара дрібного при собі не маю. Сидіти цілу ніч при хорім, то так здається...
Євгенія сягнула вже до кишені, але в тій хвилі прийшло на гадку Грамській, що ліпше наставити самовар, а склянка ісрбати придасться і Поповичу, котрий також змучився За часок закипів самовар. Грамська знайшла десь трохи хліба і масла.
Гадка була, без сумніву, щаслива, бо дійсно гербата якось оживила обох мужчин. Для товариства чи, може з фізичної потреби Грамська налила й собі склянку гер бати.
— Ви не будете пити з нами? — запитала Євгенію Євгенія здригнулася. Противно й дивно їй було не те,
що вони їли, але те, що люди взагалі їдять.
Хорий щораз більше ослабав. Корвульсії, здавалось, слабшали; він дихав свобідніше й водив очима, як би шукав когось.
— Тут нема ніякого святого образка, тому вони так роз глядаються і не можуть вмерти. Принесіть який святий образок або. хрест,— казав паламар до Євгенії
Самостійна думка в Євгенії так уже слабо функціону вала, що вона зовсім піддалася волі паламаря Вийшла до другого покою і розглянулася по стінах, чи нема якого святого образка. Побачила матір божу і хотіла здіймати, але руки так сильно дрожали, що Грамська мусила її виручити.
Тяжкий віддих конаючого утихав; заповідано близький кінець. Євгенія чула, що нерви її болючо напружені і що вони ще більше розстрояться, заким наступить удар трагічного акорду.
* * *
Дніло. .
Урбановичева вийшла до сіней, бо здавалося їй, що брат над'їхав. За нею пішла Грамська, котра все жури лася, що нема нікого з родини.
— Що вдіємо, коли кінець наступить скорше, заким хто приїде?
Євгенія сиділа безсильно зі спущеними на коліна ру ками. Попович уперто дивився в посинілі шиби вікна, від котрих блідо і прикро відбивалося жовте світло закопченої лампи.