— Се, власне, мій принцип,— відповів молодий писатель.— Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих писателів, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.
— Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.
— Значить, відмовляєте мені таланту?
— Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що при-йдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.
* * *
Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щиріші й гарячіші.
— Знову маю вам щось нового прочитати,— сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно рези-дувала Євгенія.
Він прочитав їй один коротенький ескіз "Душа". Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорого. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ним і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруванню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його "фаху": ану ж селянин зміркує, що "коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба".
Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та проте вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконанні жінки оброблена сухо, офіціально, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній а навіть трагічній темі.
— І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить,— говорив о. Урбанович.
— Не бачити, а відчувати.
— Чужої душі не відчуваєш,— уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.
Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражіння на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх її близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.
— Вже два дні не було у нас о. Урбановича,— завважила раз при сніданні Євгенія.
Савині се також видалося дивним, і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них діється і чому о. Урбанович так довго не був у них? Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря. *
— До лиха! Що йому сталося? — воркотів господар дому.— Ще недавно був здоровий, як риба.
— Ну, риб'ячим здоров'ям не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато,— замітила Савина, котра завсігди любила простувати уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.
— Може би, мені піти до него?— завважив знов по хвилі.
— Певно, піди розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.
— Підемо обі,— підхопила Євгенія.— Мені справді немов чогось не стає, коли його не виджу; так якось скоро встигла до него привикнути.
За годину вернув муж, висланий на відвідини, и успо-коїв жінок.
Жолудкова недиспозиція, біль голови, лікар не казав иставати з ліжка, та загалом нема нічого небезпечного.
Заспокоєні пані вибрались аж по полудні відвідати хорого. Слабість дійсно не показувалася грізною, хоч Урба-иовичева казала, що вночі було дуже зле. Хорий був майже веселий. З звичайним своїм гумором оповідав про нічні корчі і скаржився на легкий біль в усі.
Євгенія навідувалася майже щогодини, розпитувала про здоров'я хорого. Раз було ліпше, раз гірше, та слабість не змагалася.
Дуже часто приходила сама, чим хорий дуже тішився. Нудно було йому лежати. Лікар казав, що має сильний жолудковий катар, а що в місточку панувала дизентерія, то деякі знайомі боялися і не приходили відвідувати його.
Дві неділі після того, як заслаб о. Урбанович, Євгенія дістала свіжий транспорт книжок з Відня. То були найновіші твори, і вона рада була поділитися тим добром з о. Урба-новичем. Несподівані перешкоди дня позволили їй аж вечором вибратися до нього.
Було вже коло сьомої години, але, як звичайно в найдовших літніх днях, надворі було ще ясно. Взявши книжку, котрої зміст видався їй дуже інтересним, і любуючись чудовим літнім повітрям, зближалася поволі до Урбано-вичів.
При денному ще майже світлі немило вразив її жовтавий блиск, немов від світла лампи, що пробивалось крізь фіранку щільно прислоненого вікна. Прийшла до хати. Всюди тихо. Увійшла до кухні. Кухня порожня, двері широко отворені,
На середині покою, в котрім лежав хорий, стояла Ур-бановичева. Вона здавалась зовсім спокійною та лиш ніби дуже здивованою приходом Євгенії. Дальше стояла служниця і тримала щось в руках, заслонюючи собою хорого.
— Якось я не впору до вас приходжу,— заговорила Євгенія.
Урбановичева нічого їй не відповіла.
В тій хвилі служниця відвернулася, і Євгенія остовпіла.
Хорий ніби лежав, ніби сидів; усі його члени були сильно напружені, так що бачилось, немовби силкувався вилізти з постелі. Лице було бліде і зовсім скривлене, а одно око більше, наверх висаджене, дивилося з перестрахом на те, що діялося вокруг нього, ніби питало: чи се дійсно смерть? Люта, невмолима смерть?
Життя, яке принесла з собою Євгенія, не могло погодитися зі страшним своїм ворогом — смертю.
— Ні, він ще не вмер! Рятунку! Людей!
Як стояла, так вибігла на вулицю. Вулиця як на те була пуста, лиш на скруті майнуло щось, як би тіні трьох мужчин. Євгенія вибігла, що мала сил. Були се справді три знайомі пани.
— Ради бога! Задержіться! О. Урбанович умирає, але ще при життю; біжіть по лікарів, може, буде ще можна урятувати!
Два пани, не розпитуючи більше, побігли стрілою в два противні боки. Третій лишився з Євгенією, хотів щось говорити з нею, розпитувати, але їй було не до того. Завважила, що якраз стоїть перед хатою пані Грамської, доброї знайомої Урбановичів, що жила разом зі своєю старенькою матір'ю.