— Що ви робите, діти? — не голосом, одним болем запитав.
— Я над убієнною читаю псалтир,— злякано поглянув на нього старший хлопчак.
— Над убієнною?.. Хто ж її убив?
— А ніхто цього не знає. Тільки кажуть люди, що убито її за любов.
Він здригнувся:
— За яку любов?
— А піхто цього не знає? Тільки кажуть люди, вона партизана любила.
— Дядьку, а це не ви будете тим партизаном? — прокинувшись, довірливо-довірливо запитало меншеньке дитя.
— Та я...
Діти підвели на нього голови, а він, стискаючись, меншаючи, підійшов до Василини. Тепер на її косі лежав відблиск свічки, а на вустах не було вологості. За довгими, ще довшими ніж у житті, віями назавше заховались її очі, яких він ні разу не бачив удень. В її босих ноженятах, які він більше ніколи не нагріє, теж лежали живі квіти, але й вони, збираючись у могилу, вже пахли воском чи бджолами. Він поцілував її, припав чолом до сухої, як скрипка, домовини і заплакав, не чуючи, як на плечах здригалися її чоботята. Скільки отак простояв, не пам’ятав, тільки трохи прийшов до тями, коли хтось торкнувся до його пояса, на якому бомби тримали смерть.
— Дядьку партизан, а йому читати над убієнною псалтиря? — питалося менше хлопча.
— Чого ж хтось із старших не читає?
— Старші бояться, щоб знов не стрелили у вікно. Дядько Громко завів сюди Тарасика, розкрив псалтиря, сказав, де читати, а сам тричі перехрестився і пішов додому. Коли буде тихо в селі, він ще прийде.
— А як тебе звати?
— Богданом Романишиним.
— Іди, Богданчику, додому.
— Як хтось замінить Тарасика, ми підемо. Ми з самої весни дружимо з ним.
У хату обережно-обережно увійшла жінка і зашепотіла з порога:
— Утікай, Максиме, бо в селі бандити. Вони вже нахвалялися тебе вбити і викинути вовкам на м’ясо.
Він упізнав Ганну Романишину, витерши рукою сльози, зняв з плечей чобітки:
— Взуйте її, тіточко, мертву, коли живою не мала в що взутись.
— Війна...— зітхнула жінка.
— Тіточко, а які в неї були очі?
— У кого? — не зрозуміла жінка.
— У Василини.
— А ти не знав? — жахнулася молодиця.— Що ж то за любов була?
— Любов була, яку послав час... Я ж тільки вечорами бачив її.
— Золотисто-карі були в неї очі... Як зорі...
Тишу розірвало п’яне галайкання і тупіт коней.
Він зірвав з пояса бомбу, готуючи її на тих, хто гасив очі, як зорі...
Це все за одну хвилю пройшло в очах і душі Максима Туровця, коли він зупинився перед піснею: "Коло млина калина, там дівчина ходила".
Хтось низьким голосом тихенько-тихенько співав, тільки для себе, а пісня водою і прибилась до мосту, на якому стояв Туровець. Він пішов на пісню, на той дивовижно низький голос, що одразу хапав за серце. В садочку Соломії Громишиної між деревами самотіла темна постать, видно, орудувала граблями і тішила себе веснянкою.
— Добрий вечір добрим людям!
— Ой! — зметнувся жіночий голос.— Налякали!
— Чим же налякав? — переступив невисокий перелаз і підійшов до вдови.
— І сама не знаю,— випросталась, посміхнулась, обперлась на граблі.
— Що ж ти поночі робиш?
— Ет...
— А все-таки?
— Та розгрібаю квітник. І вдові треба якусь квітку посадити,— голос її був звичайний, без цієї глибинної, із щемом низини, що одразу ж хапає за серце.
— Соломіє, це ти щойно співала "Коло млина калина"?
— Ой ні! Хіба ж удові можна співати дівочу? — І навіть у темряві було видно, як змінилось її розпашіле обличчя.
— А хто ж тоді співав?
— Не знаю,— безпомічно, когось шукаючи, озирнулась.
— І нащо тобі чаїтися з таким скарбом, ще й когось обманювати? — добряче засміявся.— Мені саме такий голос потрібний.
— От і спіймали на шкоді, хоч людям не скажіть,— посмутніла вдова.— Для чого ж вам потрібний такий голос?
— Для того, щоб до людей приходило більше порядності, задуми, сердечності теж.
— Ти диви! — здивувалася вдова.— А я собі думала, що ви тільки одними планами живете: як вивезти, як завезти, як зібрати, як віддати. Чи так у вічі не можна казати голові?
Туровець спохмурнів, згадав свої турботи і неужитки:
— Говори краще у вічі, аніж поза очі. А без планів також не обійдешся, коли розумні вони.
Вдова похитала головою:
— Люди теж так кажуть, і все одно чогось, незважаючи на них, і сьогодні плуги лупали землю із кригою. А завтра по плану і зерно вкинуть у мерзлу домовину.
— Ти що, ворожбитка? — здивовано запитав і навіть з якоюсь опаскою глянув на вдову.
— Чого це ворожбитка? — образилась Соломія.
— Так ти ж читаєш, що в мені написано.
І вдова, мов обухом, вдарила по голові:
— Для кого ж там написано? Тільки для вас чи й для людей?
От тобі й тиха вода, от тобі й пісня про калину. І він позаздрив Соломії: їй усе здається простішим, ніж воно чогось вийшло з селом. Але чого? Чого і він, голова, не може зробити те, що очевидячки треба робити? І чому часто глузд пасує перед безглуздям?
— Ви, кажуть, сьогодні переїдали собі серце з Хворостенком? — уже співчутливо запитала Соломія.
— Та переїдав.
— І даремно, бо не пособиться. Це ж не людина, а тільки процент виконання.
— Як ти добралась до нього?
Вона загадково посміхнулась і відігнала якусь думку:
— Люди добрались. Може, підвечеряєте в мене, коли дома кращого немає?
— Де воно краще візьметься у вдівця?
— Що ви говорите?! — аж скрикнула Соломія.— Який ви вдівець?
— Так мав же я наречену. Лише кілька днів не дожила вона до весілля,— знов постала перед очима давнина.
Соломія зітхнула і мовчки повернула до хати. Пагілля дерев чіплялося за її одежу, хустку, яка і в темряві процвітала квітом, і вона їх притримувала рукою, щоб не вдарити несподіваного гостя. Із стріхи обізвався лелека. Вдова підняла голову до птиці і заспокоїла її:
— Спи, чорнокрильцю. Це він прокидається, коли хтось незнайомий приходить.
— А часто вони приходять? — І щось защеміло всередині чоловіка.
— Як коли,— відповіла наче безтурботно.
У хаті жінка засвітила світло, скинула тіснуватий сачок, і вивільнені груди піднялися вгору, забриніли жагою материнства, а в очах колихнувся сон чи півсон. І знову прокинулось те саме запитання: чого вона й досі не виходить заміж? Туровець знав, що не один сватався до Соломії, та нічого не виходило з того сватання. А всіляких залицяльників гнала, як могла. І все одно заздренні жіночі язики не жаліли її — сікли, як мечами. Кого ж очікує вона?