XII
Настала нора мінливого сонця і мінливої води, коли, прокидаючись, блакитнаво задихала земля, кали над нею у лісах і яругах святими німбами засвітився ліщиновий пилок, а в небі обізвалися журавлині сурми. В таку пору фарбами золотого Відродження малюються підволохачені ранки і фіолети надвечір’я, а вечори озиваються пташиними крилами, дівочими голосами і бентежно-задумним чаром кохання...
Гай, гай, коли то воно було? Коли-то і йому з вечорів висявали підведені вогким золотом місяця очі і виколисувався дівочий голос:
Коло млина калина, Там дівчина ходила, Ромен-зілля копала, Свою неньку питала: "Кого, мати, чарувати?.."
І справді, за водою, коло млина, стояла собі, наче в малюванні, хатка-білянка, була побіля неї і калина, і жило в тій хатці босоноге чорнобриве дівчисько, в якого не було ні батька, ні матері, тому й не мало з ким порадитись, кого чарувати...
А розмай-зілля чи ромен-зілля все одно мусить прийти чи обізватись у дівочих вечорах, у незайманщині сподівань. І озвалося, коли вони якогось надвечір’я в’їхали на ніч у село.
Досвідченіші вояки метнулись до багатших осель, а він повернув у напівзабуту вуличку, де під копитом сполоханим дзвоном розбивались і зітхали калюжки, де, взявшись за руки, стояли в зелених спідничках верби-підлітки, за вербами входила в марево чи сон хата-білянка, а за нею в рахманну землю вгрузало сонце.
Він зупинив коня біля сивих ворітечок, за якими щулилось босоноге сполохане дівчисько і віями-вінцями прикривало очі. "Які-то вони в неї?"
— Гей, подоляночко! Приймеш на постій чи на покій?
Вона, не підводячи вії, навстіж відчинила скрипливі ворітця і сказала їм чи йому:
— Їдьте, коли на багатших не натрапили. Сіно знайдеться, картопля теж, а хліба нема...
І хто його зна, чи то картопля, чи то чари варились тієї вечорини в її чепурній хатинці, бо того ж вечора затривожилось серце молодого бурлаки, що півпарубком подався у Летичівські ліси до партизанів Ткаченка...
Ще на світ не заносилось, коли сурма покликала партизанів у ліс. Прощаючись з Василиною, він запитав:
— Які ж у тебе очі?
У дівчини затремтіли вінчики вій:
— Як приїдете колись удень, побачите.
— Неодмінно приїду чи прийду до тебе.
— Я чекатиму вас...
І як вона тільки виглядала його з вечорів, із дібров і туманів, як боса вистоювала на холоді та росі, як розсипала пінковий сміх, коли він зігрівав її задубілі ноженята своєю шапкою, як побивалась, коли знову збирався в дорогу.
— Кинув би ти бомби, Максиме,— з опаскою торкалась до його широкого пояса, на якому висіло з півдесятка з роздутими пиками смертей, вироблених по Англіях та по Германіях.
Тоді він клав руку на їхні тьмяні насторожені морди і питав у неї:
— А хто, люба, має битися з імперіалізмом?
— Хай би собі старші бились.
— Дістається і їм тепер.
Вона зітхнула.
— Ти чого? — припав устами до її коси, яка пахла ромен-зіллям і на яку лягав відсвіт зорі.
— Уже, Максиме, й мені починає діставатися.
— Тобі? — здивувався, не повірив.— А це ж з якого боку?
Василина оглянулась на село, що чаїлось за її плечима в туманах.
— Переказують, щоб не стрічалася з тобою, бо останеться одне тіло без душі.
Він розгнівався:
— Це переказують оті чорноязикі, у яких ти і досі не заробила чоботят?
— Різні, Максиме, різні. Налякане тепер село всілякими властями, бо що не день, то власть, а то і по дві міняється. І кожна тільки розстрілювати норовить.
— Дарма, незабаром останеться тільки одна власть!
— Чия ж?
— Наша, революційна!
Василина обережно повела рукою, ледь торкаючись його пояса:
— І тоді ти бомби скинеш?
— Скину, тільки одну лишу.
— Це ж для чого?
— Про всякий випадок. Коли лягатиму, то в узголов’ї, як свічку, поставлю. А ти через ці нашіптування дуже мені зажурилася?
Вона знову зітхнула і ошелешила його своїм розважливим словом:
— Журбою не здивуєш нас: ми родились і живемо в ній; не відстає вона від нас, як ото в гнізді відстає від птаха мамина шкаралупа,— і сумно поглянула на ті зорі, що з віків долетіли до її пахучої коси.
Він посміхнувся і зрадів, що знайшов собі таку дівчину. От дістане їй чоботи, навчить грамоти та й... Що буде після того "та й" — не знав і нахилився над нею:
— Ти, Василинко, прямо філософ!
— О! — здивувалась незвичному слову.— А що це таке "філософ"?
Він споважнів, зібрав на чолі усі зморшки і почав назбирувати в голову все, що чув у лісах про давніх чудернацьких учених.
— Філософ — це людина, яка має дуже велику голову, багато в ній лою і різних думок, найбільше проти царів та капіталістів, і живе собі в бочці.
— У бочці?! — жахнулась Василина.
— Еге ж, у великій, сорокавідерній,— зі знанням справи ствердив він.
— От кому не позавидуєш,— поглянула на свою хатку-білянку, що, як біле гуся, тулилася у вишняку і давала притулок ластівкам.— І чобіт філософи теж не мали?
— Про чоботи брехати не буду, не знаю. Завтра ж спитаю в комісара. А що ти будеш завтра робити?
Вона поглянула в далину, де за весняним туманом дрімала четвертинка її сирітського поля.
— Буду червону пшеницю сіяти.
— Дукачам, людям чи собі?
— Собі, Максиме,— посміхнулася, притягнула його чубату голову до себе і ніяково зашепотіла: — Як буде все гаразд, то з цієї пшениці коровайниці випечуть нам коровай.
Він також побачив за туманом ту латку далекого поля з червоною пшеницею, що виколихає йому зерно і коровай, і навіть почув жіночі голоси на їхньому весіллі:
Коровайниці п’яні Усе тісто забрали, То в пазухи, то в кишені — Своїм дітям на вечерю. А як підійшло тісто, То й в пазусі тісно.
Охоплений добрими любощами, вдячністю, він пригорнув дівчину, поцілував її уста, на яких теж лежав одсвіт далекої зірки.
І тепер, коли він приходив із лісів до Василини, одразу ж питався:
— Як там наша пшениченька?
І вона посла йому на зволожених устах тиху довірливу посмішку:
— Уже й зазеленіла...
— ...Уже й стебло вибиває...
— ...Уже й колос викинула...
— ...Уже й зерно наливається...
* * *
Стояло літо з високим сонцем, з високим небом, з високими надіями. Максима викликали до себе командир і комісар, трьома очима і однією пов’язкою обміряли з усіх боків, поторгали його вінок бомб, розреготались.