— Ні, Богдане, це я,— вгадала його думку Надія...
IХ
Усе було переговорено, перегарикано, перемелено на жорнах досади. Разом вопи впилися не так горілкою, як образою і тоскним болем, тому й мовчки ішли, неначе з похорон. Еге ж, кожна людина за свій вік наковтається і радості і печалі. Але чого ту радість одважує не щедра господиня, а скупий лихвар?..
І навіть Артемон, який не вмів ні творити, ні приносити комусь радість, норовив для себе видерти з її тіла більший кусень. Та от не подужали руки чи не додумав чогось казанок... Узяв би її силою, то й мав би собі жінку, мов княгиньку. А що не було любові, то дарма — і вона б знайшлася потім чи на постелі, чи біля колиски. Пішла ота краса (чи шматок долі), наче вода через греблю, тільки шум полишила, і до якого берега приб’ється, і до кого пригорнеться вона? Артемонові стало так важко, що комусь дістанеться його ж добро, та ще й з сережками чистої води, що він аж зупинився, болісно заплющив очі й прикрив обличчя рукою.
— Не побивайся, Артемоне, не побивайся,— поклав йому на плече клешнясту руку Омелян. І вночі його ворушкі очі були схожі на пуголовки.— Ще не все загублено. Краще зараз же гайнемо на той Донбас. Ми її і з шахти, як з пекла, вихопимо, їй-бо.
— З пекла? — ще невидюще подивився на Омеляна, та одразу взяв себе в руки і розсудливо сказав: — Коли вона добилась до шахт, то нічого нам не пособить.— І повернув на підсинену стежку, що вела до кладовища: звідси ближче до його хати.
Заскрипіла охоплена піддашшям хвіртка, скинула зі своєї наволохаченої брови кілька сніжинок та й знов стала очікувати не так живих, як мертвих, та назбирувати паморозь на підморожені медалі лишаїв.
З усіх сторін їх обступили цвинтарне дерево і хрести, на деяких із них пораненими птицями ворушились приморожені рушники. І навіть зараз Артемон, коли йому вже не треба було виривати хрести, за звичкою вихоплював з них оком ті, які могли б піти на паливо: він, як золотоординець, тягнувся лише до того, що могло принести йому вигоду чи копійку. Коли вони підійшли до мармурового янгола з надбитим крилом, Артемон раптово зупинився. Досі цей янгол не привертав його уваги: яку можна мати користь із нього? А тепер нагло зупинив. Артемон, загрузаючи в снігу, ступив крок і другий до янгола, глянув йому в невидющі, завіяні снігом, очі. І на камінному волоссі янгола трималася снігова шапка.
— Гарний? — запитав позаду Омелян. Йому хотілось протерти янголу очі, як протирав у церкві іконам.— Правда, гарний?
— Нічого,— відповів Артемон, який мало що тямив у красі.— Матеріал неначе добрячий.
— Дорогий. Кажуть, з Італії каменосічці привезли брилу, а тесали вже тут.
— Аж з Італії? Ти баї Скільки ж це коштувало? — здивувався Артемон, ще ступив крок, обома руками вчепився в надбите крило янгола і рвонув його до себе.
— Що ти робиш, навіжений?! — злякано скрикнув Омелян і відтягнув Артемона від янгола.
— Тобі каменю шкода? — хотів ще підійти до нього, та Омелян двома руками зв’язав Артемона у сніп.
— Не чіпай. Не каменю шкода, а святого крила. Нащо воно тобі?! — Й оторопіло заглянув у вічі Артемону, опасаючись, чи не відбіг той розуму.
— Я з цього крила чорнильницю зроблю.
— Що ти мелеш?! — жахається в душі Омелян.— Яку чорнильницю? І нащо вона тобі?
— Подарую Хворостенку. Він хоч і нічого не петрав в землі, та полюбляє коні й різні та всякі чорнильниці. Коня ж йому не подаруєш, а чорнильницю можна.
— Ох, і налякав ти мене, несамовитий,— Омелян витер піт з чола.— Я вже подумав, чи не скапустився ти на любові. Ну, а чорнильницю Хворостенку ми роздобудемо, коли він має таку слабість. Неодмінно треба піддобритись до нього. Тільки янгола більше не чіпай.
— Аби не чорнильниця, то він мені без надобності.
На шляху зафоркали копі, заскрипіли сапи і зупинилися біля цвинтаря, з них поволі підвівся чоловік. Стоячи на санях, озирнувся навсібіч, скочив на дорогу і нахилився до візника:
— Спасибі, що довезли. Тут уже я дійду,— й дістав з кишені гаманець.
— Воля ваша,— відказав машталір і сховав у кишеню гроші.— Підохотився їхати з вами, а вже й ніч заходить. Коли-то доберуся додому?
— Доберетесь, зараз місячно, зоряно,— поглянув на небо, зітхнув.— Бувайте здорові.
— І ти будь здоровий, коли добра людина,— повернув машталір коні, з яких клубами вилітала пара.
— Свят-свят-свят,— злякано прошепотів Омелян. Він усім тілом потягнувся за приїжджим, який, озираючись, обережно попрямував до греблі.
— Хто це? — пошепки спитав Артемон.
— І сам не знаю: сниться чи не сниться? Коли ні, то це Мирон Снігурський.— Омелян, спинаючись на кінчики пальців, пішов до цвинтарної хвіртки.
— Снігурський?! Твій сотник Снігурський?! — не повірив Артемон.
— Коли не ввижається, то мій колишній сотник Снігурський. От непорадна година.— Омелян виглянув із засніженої хвіртки, як пацюк із борошна.
— Так він же за кордон утік!
— Та втік же, втік, але все ж у руці божій... І голос його, і хода його.
— Тепер і подумай, що робити,— в Артемона на чолі вибилось снування зморщок.
— Ходімо назирці за ним,— рішуче сказав Омелян.— Коли поверне до хати Софії Петрівни, то, значить, він. У них така любов була, яка тільки в книжках описується, та що з того?
— Тому й досі Софія Петрівна ходить у святих?
— Мабуть.
— Ні собі, ні комусь користі,— махнув рукою Артемон.
Вони, не зачиняючи хвіртки, вийшли з цвинтаря і, скрадаючись, пішли за невідомим. Той, почувши попереду голоси, стишив ходу, повернув од греблі на ставок, а далі взяв праворуч, у вуличку з плакучими вербами, за якими жила Софія Петрівна.
— Він! — уже впевнено сказав Омелян.— Маємо ж гостя у себе!
Невідомий, озирнувшись, увійшов на подвір’я вчительки, постояв біля темного вікна, потім обережно постукав у шибку, далі підійшов до дверей і зник за ними. Згодом у хаті засвітилось, погасло і знову засвітилося світло.
— Чи вона, чи гість світить? Що ж тепер, Омеляне, робити з твоїм командиром і другом? — запитав Артемон.— Бачили ми його чи, може, не бачили? Мабуть, поки не пізно, розійдемось тихцем по норах, щоб потім по районах та інстанціях не ходити.
Відповідь Омеляна, який не дуже таївся зі своєю неприязню до влади, здивувала й спантеличила Артемона.