Через лотоки він добігає до сивих од снігу і борошна дверей, входить у неспинний дрож млина і в нерівному світлі бачить кремезного мельника, який для чогось викохав собі жолобчастий віник бороди, а на неї поклав товстенні вуса. Не здоровкаючись, Богдан застигає біля дверей, ловить здивований погляд мельника, ловить нерівний струмок муки, втоплює очі вгору, де лихоманиться кіш і не вірить собі: тут, у тінях, з порожнім мішком у руці, стоїть вона. Усе гудіння млина переходить йому в скроні, в жили, в душу, де наростає і аж натягується біль.
"Ярино! — хоче гукнути, але сум’яття перехоплює подих, голос, і знесилене слово не долітає до неї.— Ярино!"
Вона глянула на нього, здивувалася, гойднулась, і гойднулась навколо її ніг буденна з лиштвою спідниця.
— Ярино! — покликав її до себе, водночас дивуючись і непокоячись: щось незвичне було в обрисі її притемненого обличчя. Ось вона посміхнулася, поправила волосся, поторгала ногою верхню сходинку.
— Богдане, ти не впізнав мене? — спускається східцями, несе до нього в налукавлених ямках на обличчі і посмішку, і насмішку.
Тільки тепер Богдан упізнав: до нього сходинками спускалася Яринига сестра.
— Надіє! — зітхнув розчаровано.
— А ти, хлопче, й зажурився, що не Ярина? Правда? — піднімає вії молодиця.
— Га-га-га! — нарешті обізвався, мов у ступи загупотів, мельник.
Надія навхрест охоплює Богдана, притуляється до нього, зазирає у вічі:
— Як же ти прибився до нас? Чи з дому, чи з інституту? Може, вчителювати приїхав?
Йому ніяково говорити правду, та й дітись нема куди. Одвертаючи очі, шепче кудись убік:
— Де там учителювати. Прийшов, Надійко, до вас, шукати Ярину.
Молодиця зирнула на нього, і здивувалась, і зажурилась, і зітхнула.
— Ой Богдане, Богдане... Чом же ти раніше не шукав її? Чи дівка гарна тоді, коли засватана?
— Напевне, так.
— Не раз вона згадувала про тебе, а ти, бач, коли згадав...
Він подумав, що Надія втішає його.
— Не приїжджала Ярина до вас?
— Ні. Тільки Васюта з Омеляном приїжджали. Мабуть, вона до Бориса подалась. І де тільки заподілося її щастя? — Молодиці хочеться ще щось запитати в парубка, але делікатність вдачі стримує жінку,— Ти почекай мене, Богдане! — вона крутнулась, підійшла до мучника й почала вибирати борошно.
— Знову гості приїхали? — на жолобчасту бороду мельник натрушує хитруваті здогади.
— Знову приїхали,— рівно відповідає молодиця.— От ми їм і галушок наваримо.
— І мельника запросимо,— набивається в гості бородань.
— А мельника не запросимо, бо в нього жінка ревнива, ще вікна поб’є, а в нас немає скляра.
— То я з жінкою прийду.
— Тоді й дітей прихопіть — їх у вас цілий запічок, ще й на печі трохи,— безжурно відповідає молодиця і набирає повні ямки сміху.
— Ох, Надійко, Надійко...— зітхнув мельник, наче ковальський міх.
— Чого вам? — вигрібає мливо і з-під руки зирить на свого залицяльника.
Мельник озирається і стишує голос:
— За самі твої литочки не один буде пектися у пеклі.
— А ви їх і крізь халяви бачите?..
— Та бачу, все привабливе ще манить мене.
— Тож недарма кажуть — у старій печі дідько палить... Богдане, берися за мішок!
— Уже й запрягла гостя,— удавано зітхає мельник і вибиває борошно з жолоба бороди.
— До побачення, дядьку.
— Бувайте здорові. Заходь же частіше.
Надія і Богдан виходять із млина, і тут, біля обкипілого шумовинням колеса, парубок відчув, що Надійчині коси так само пахнуть лугом, як пахли колись Яринині.
Вони мовчки минають два містки, під якими і тепер не спить вода, і заходять на просторе подвір’я, де кудлатого Рябка надвоє роздирають злість до гостя і радість до господині.
— Годі, годі, бачу, що добрий, такий уже добрий, далі нікуди,— молодиця рукою заспокоює вірного сторожа і підходить до замкнених дверей.— А мій водяник ще з річки не приходив. І як можна там висидіти цілісінький день? — перегинаючи стан, дістає зі схованки дерев’яний ключ і одним порухом долоні відмикає сінешні двері.
Коли у хаті заколивався світ, на Богдана зі стіни подивилась Ярина, на розкритих устах, на віях, у очах її стояла довіра до всього світу — тоді й не думалось, що він зможе окривдити її.
— Яка ж вона гарна у мене,— торкнулася його плеча молодиця, зітхнула й пішла палити в печі. Коли вогонь лизнув сухі дрова, запитала: — Богдане, ти дуже голодний?
— Ні.
— Як дуже, то я щось зараз зготую, а пі — почекаєш мого водяника. О, чи не він скрипить ворітьми? — згадала щось і засміялась до себе.
— Чого ти, Надіє?
— Чого? Та згадала, як ото колись він усе викликав мене нашими ворітьми. А тепер, коли не приходить додому, вискрипує своїми.
До хати увійшов високий горбоносий красень. Він з порога поздоровкався з гостем і, виправдуючись перед жінкою, мовчки підняв угору намерзлу торбу.
— Піддобрюєшся? — взялася в боки молодиця, та за лукавістю в її очах чаїлася любов.— Знову самі в’юни?
— І окуні, і краснопір є,— простуджено заскрипів чоловік.— А якого, жінко, щупака випустили...
— Найбільшого? — насмішкувато сплеснула руками.
— Таки найбільшого.
— Одразу й повірити тобі?
— Як хочеш — діло хазяйське,— чоловік приніс із сіней ночовки, висипав у них улов, залюбувався ним і спитав Богдана: — А ви не рибалка часом?
— Рибалка.
— Може, завтра разом подамося на річку? Я вже на льоду й вікна подовбав.
— Завтра мені треба до міста.
— Студент?
— Студент із нашого села,— гордо пояснила Надія.— А в нашій школі, Григорію, він учився разом із Яриною.
— Де вона тепер, бідолаха? — задумався Григорій.— І чого було не прибитися до нас?
— Васюти і Омеляна побоялась.
— Я їм, скритовбивцям, вкоротив би ікла! — На щоки чоловіка повиходила злість. Він відсипав риби у менші ночовки і поніс сусідам. А коли повертався од них, знову поторгав скрипливими ворітьми, а Надія потягнулася вухом до цього скрипу, неначе до музики...
Богдану і вночі крізь сон скрипіли ворота Стрепетів і вчувалося, що хтось в’їжджав на подвір’я і розпрягав коня.
Ще тільки заносилось на світ, як чиясь лагідна рука торкнулась до його чуба, і він крізь сон почув голос Ярини:
— Богдане, вставай, бо вже ранок шкребеться у вікна.
— Ти?! — згадалось, як хтось уночі в’їжджав на подвір’я. Притримуючи ковдру, він підхопився з лежанки.