Дума про братів Неазовських

Сторінка 4 з 5

Костенко Ліна

Сахно Черняк (мов не почувши)
А далі ж як той піший-пішаниця?

Томиленко
Та як, ішов. Як сказано у думі:
"І побило його в полі три недолі,
Одно — безвіддя,
Друге — безхліб'я,
Третє — бездоріжжя".
Вийшов він на Савур-могилу,
Думав, хоч куряву за братами побачить.
А їх уже й сліду нема!
Ліг він на Савур-могилі —
"І на очі не гляне,
І на ноги не встане,
І головка на плач знемагала".

Сахно Черняк
"І головка на плач знемагала"...
Молоденький,видно,був.

(І долинають десь віддалеки лише уривки
того стогону, що зветься
ДУМОЮ ПРО ТРЬОХ БРАТІВ АЗОВСЬКИХ).

"А вже орли-чорнокрильці налітають,
У головах козацьких сідають,
На чорні кучері наступають..."
"Та він їх забачає,
Та словами промовляє:
— Гей, вовки-сіроманці та орли-чорнокрильці,
Та ви хоч трохи підождіте,
Темний похорон не справляйте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться!"

"Вовки-сіроманці набігали,
Тіло козацькеє рвали,
По тернах, по байраках жовту кость жвакували.
Сива зозуленька прилітала,
Жалібненько закувала..."

Сахно Черняк
А ті ж то двоє все-таки добрались?
І що ж вони сказали батьку-матері?

Томиленко
Збрехали, звісно. Що були не разом,
що тільки вдвох тікали із неволі,
а меншого й у вічі не видали.
Чи що вночі тікали та будили,
а він, мовляв, не захотів вставати,
то так там і залишився в Азові.
Це — старший брат. Одначе середульший
не видержав, покаявся, признався.
Ну, то йому старі батьки простили.
А старшого прогнали й прокляли.

Під дзвін бандури голос кобзаря
(врочистим і піднесеним акордом)

"А слава не вмре, не поляже
Однині й довіку!"

(Павлюк розреготався несподівано
гірким і моторошним сміхом).

Сахно Черняк
(тихенько до Томиленка)
Але яка ж це слава, як вони
в такій біді од брата відступилися?

Томиленко (теж пошепки)
Отож він і сміється, аж поблід.
Либонь, це слава з іншої десь думи
до цих братів азовських заблудилась.

Сахно Черняк
Це ось його — не вмре і не поляже
козацька слава. І твоя. Дарма,
що вас розбито і узято зрадою.
І тих шість тисяч, що в бою лягло,-
це їхня слава справді не поляже!

Томиленко
Поки й світ сонця, не розбили б нас,
якби ж хоч трохи краще ми узброєні.

Сахно Черняк
Або хоч вітер був не у наш бік!
А то ж вони ще й порох підпалили,
а сіно па возах і зайнялося, —
весь дим на нас. Ми тричі їх відбили.
Вони ж усі у панцирах, ми — в свитах.
Вони — з гармат, а ми у кого що.

Томиленко
Ти думав, що тебе я не примітив?
А я тебе давно уже примітив,
як ти тоді у тому димовищі
на ціле військо з шаблею ішов!

Сахно Черняк
А він мене іще й спихає з воза!
Я що, за вами пішки буду бігти
по цій дорозі, як той менший брат?

Томиленко
(тепер уже і він розреготався)
Оце сказав! Ми ж не брати азовські.
Якби ми із неволі утікали,
то я тебе на плечах би поніс!
А ми ж не із неволі, ми — у смерть.
То ми й не хочем брать тебе з собою.

Розвиднюється. Тихо проминає
у паморозі маковичка церкви.

Далеко десь, у сірому ще небі, курликають
промерзлі журавлі.

І проминає давній літописець —
нахиленим при свічці силуетом — і пише, й пише
гусячим пером, і стиха надиктовує собі:
"Року 1638... о середопостю... потратили козаків старших,
що їх козаки видали, того то Павлюка, і Василя Томашика,
і Сахна Черняка, которий ся, їх ужаловавши, сам
поїхав з ними добровольно".
І свічка гасне па вітрах історії.
І пропливають вишки й терикони,
ковші і крани, труби і лебідки.
Ряхтить вогнями промислове місто.
Гніздо лелека мостить на стовпі.
Сучасна жінка, в скверику на лаві, похитує
коляску па ресорах, щось конспектує з книжки, мимоволі
півголосом повторює слова:
"ЛІТОПИС ЛЬВІВСЬКИЙ"... "НАУКОВА ДУМКА"...
САХНО ЧЕРНЯК... ПОЇХАВ ДОБРОВІЛЬНО...
І, вражено провівши віз очима:
ПОЇХАВ 3 НИМИ... ДОБРОВІЛЬНО... САМ!
І вже комп'ютер електронним голосом
повторює закладену програму: САХНО ЧЕРНЯК...
ПРОЕКЦІЯ В МИНУЛЕ... ПОЇХАВ 3 НИМИ...
ДОБРОВІЛЬНО САМ...

Перший програміст
(людина вже наступного століття,
при пульті регулюючи реле)
Не може бути. Чому ж в такому разі він залишився зовсім
невідомою постаттю в історії? Якась побіжна
згадка у "Львівському літописі" — і все. Виходячи
з художнього потенціалу народу, саме його мав би
оспівати народ. Про братів азовських складено думу,
а про нього ні?!

(Світлові імпульси переміщуються, від чого в темряві
зникає віз).

Другий програміст
Можливо, у старовину поодинокі випадки порушення
суспільної етики давали більший коефіцієнт
громадського резонансу, а гіперфункція героїзму
набувала характеру ширших епічних уніфікацій.

Перший програміст
Але як поети могли прогледіти таку постать у віках?
Подиву гідна велич ніким не оціненого подвигу могла б
стати об'єктом соціально-психологічного дослідження
цілого комплексу езотеричне закодованих рис нації.

Другий програміст
Це навіть не подвиг, це швидше відноситься
до категорії подвижництва. Момент жертовності як
катарсис спокути, моральна підзвітність самому собі.

Перший програміст
Слово "підзвітність" в даному контексті вимагав
коректив чисто термінологічних і свідчить про
сугестивну інерційність стереотипізації мислення.
Можливо, це просто генетично усвідомлена потреба
утримати духовний баланс в життєво перспективній
позиції. Один тепер уже невідомий філософ колись
висунув своєрідну гіпотезу морально-психологічної
компенсації за умов фізичної анігіляції як іманентного
стимулу екстремально неординарних людських вчинків,
неадекватного для різного типу індивідуальностей,