Тобто тих часів, коли не, як мріяв Шевченко, "гречкосії" стали знову "лицарськими синами", а навпаки – коли наша "еліта", наша інтелігенція до решти сплебеїзувалася, зфеллашилася.
Побачите, якою облудою є, коли драгоманівці "шанують" Шевченка, який був запереченням, гострим і непримиримим, всякої драгоманівщини.
На початках XIX віку запанувала в нас "мудрість" смерда, "мудрість" скіфа-орача. За три віки перед тим панувала мудрість не плуга, а заліза. Мудрість, так добре забута соціалістичними смердами нових часів.
Яку б сторінку нашого минулого не розгорнути, на які дрібні стежки виявів людської душі не збочити, – завжди натикаємося на гостре протистояння двох світоглядів, двох психологій, тодішньої і психології "виродження".
Коли неприятель взяв в полон славного ватажка козацького Нужного, за часів руїни, і військовий суд засудив його на шибеницю, то він випрохав собі, щоб його посадили на палю: "такою смертю, казав, помер і мій батько"... Де зустрінемо тепер подібний шибеничний гумор?
Коли сейм затвердив Гадяцьку умову, було нобілітовано цілий ряд козаків, – один з них, одержавши шляхетство, питався товариша: "А що, чи не стала довша моя тінь від мене, відколи мене зробили шляхтичем"?
Як сильно відрізняється те відношення до чужої ласки і до своєї власної вартості від настанови багатьох сучасних демократів, які так радо виводили свій рід від того чи іншого шляхтича, або від гетьмана або коли виводили від жінок, то тільки від "графинь", "княгинь" або навіть "фрейлін царського двору"...
Новітні демократи наші хваляться своїм розумом, який протиставляють "анархістичним" відчуттям "фашистів" і диких предків. Якщо б вони знали, який дурний був їх той "тверезий розум", порівнюючи з геніальним часто інстинктом прадідів!
Візьмемо навіть таку інтимну сторінку старого нашого побуту – як поведінка з людьми, "добрий тон", – і тут побачимо різницю тих часів від теперішніх. В Книзі українського savoir vivre з перших років після гетьманства Розумовського, читаємо, попри звичайні актуальні і сьогодні приписи, наприклад — "не викидати слини далеко од себе албо на сторону", знаходимо й інші: "Не хвали себе ані уничижай, ані срамоти, ниже діло своє албо имня албо рід возвисшай, бо так чинять тилко тіи, котріи недавно прославилися"... Хто пригадає собі товариські розмови з сучасниками-демократами, (особливо з тими, що удають з себе аристократів), скільки ж знайдете в них яскравого заперечення того припису! І як пригадують вони тих "парвенів", з яких глузувала гетьманська Україна...
І далі: "не важся торкати локтем того, котрого о що питати хочеш". "Не мов о річах твоїх приватних і домових, хіба би з приятелем щирим... Пристало абись сам о себі рідко що мовив і о тим, з чого похвала тобі могла бути... Старатися аби не мовити по простацьку" тощо. Скільки в тих приписах правдивого аристократичного духа, що не потребує чужої санкції, освячення чи нобілітації.79) І скільки порушень тих приписів знайдете в "добрім тоні" сучасних демократів! І цікаво, ті кілька приписів старокозацького доброго тону – не знайшов я – спеціально шукаючи, ні в однім з підручників доброго тону, виданих сучасними демократами, наприклад паном І. Блажкевичем.
Далеко завело б мене детальне порівняння ментальності драгоманівців та їх сучасних епігонів, з світоглядом суворих віків, про які тут говорю. Певно, ті суворі віки теж мали свої хвилини злету і падіння. І в них зустрічаємо прояви страшного душевного надлому, але загальна духовна настанова якою ж була інакшою! Впадали в гріх, але – був і гріх, були і правила! Було усвідомлення, що психологічний надлом – зрада догми; що гріх – є гріхом; що безодня, в яку не раз падали – є проваллям, а не шляхом поступу і цивілізації!
Ніколи, як в XIX вік, в науці його сучасних епігонів, так дико не плюгавили, не принижували, не знецінювали, не оббріхували всього найкращого, чим жила наша спільнота і окрема людина тих давніх часів: патріотизму, віри в себе, віри в творчу роль сили, гордості за своїх предків і за чини, воїв Ігоря, запорожців, останніх могікан козацтва з XVIII віку. Ніколи не ставилося тоді на постамент плебейське, нікчемне, заздрісне, трусливе, з його "ідеалами" рівності в рабстві, схилення чола перед сильнішим, благання ласки, плазування перед носіями оманних інтернаціоналістичних чи інших "братерських" ідей, уникання змагання, туги за "загальним щастям", "згодою в сімействі" і дефінітивного замирення з усіма, туги за світом, позбавленим трагізму і змагання, з видертим з нього мужським первнем.
Пригадаймо деякі політичні "маніфести" чи "вірую" провідників нашого ліберального XIX віку (що відіграли таку велику роль в революції 1917 року) – і тоді зрозуміємо, яке спустошення в їх мозку поробили доктрини того віку. Тоді зрозуміємо – чому ми ті ідеології "мертвеців" поборюємо. Бо "вірую" сучасників-демократів є витвором тих догм...
Пригадаймо стільки разів мною вже цитовані заяви любові та відданості (Грушевського) більшовикам, заяви і освідчення в любові – над трупами рідних земляків... Пригадаймо благання на колінах (Винниченка), прохання до більшовиків, щоб дорогі товариші чекісти дозволили тому чи іншому колишньому голові незалежної української республіки – хоч в куті сісти в "рідній хаті", де розсілися чужинці... Пригадайте виливи плебейських душ соціалістів (В.Левинського) зректися навіть своєї мови, коли б наказ з Москви довів їм, що це потрібно в інтересах соціалізму і братерства народів... Пригадайте цю безодню самоприниження, –а з другої сторони пригадайте ту "ідеологію", з якої те все виросло, і побачите, що пов’язані вони одне з одним як дерево і його плоди. І зрозуміємо, що з того дерева толстовства, драгоманівства, космополітизму і "людяності" – нічого іншого не могло й зродитися, як те духовне рабство...
Наші селяни в наддністрянськім краю, майже сто літ тому, напередодні "весни народів", по своєму реагували на неї. Вони просили панів, щоб пустили їх з панщини:
"Ой, пане ж, мій пане, коли то те стане
Коли ж тому годі?
Пусти нас з панщини, пусти нас з данини
Пусти нас в свободі."