Обідня скінчилась. Кирило Петрович перший підійшов до хреста. Всі рушили за ним, потім сусіди підійшли до нього з шануванням. Дами оточили Машу. Кирило Петрович, виходячи з церкви, запросив усіх до себе обідати, сів у коляску і рушив додому. Всі поїхали слідом за ним. Кімнати наповнились гостями. Щохвилини входили нові особи, і насилу могли пробратись до господаря. Панії сіли статечним півколом, одягнуті по запізнілій моді, в приношених і дорогих убраннях, всі в перлах та брильянтах, чоловіки товпилися біля ікри та горілки, з гучним різноголоссям розмовляючи між собою. В залі накривали стіл на 80 приборів. Слуги метушились, розставляючи пляшки й графини і поправляючи скатерки. Нарешті дворецький проголосив: "страви подано",— і Кирило Петрович перший пішов сідати за стіл, за ним рушили дами і поважно зайняли свої місця, дотримуючись певного старшинства, панночки скупчились між собою як полохливе стадо кізочок і вибрали собі місця одна біля одної. Проти них розмістились чоловіки. Кінець столу сів учитель біля маленького Саші.
Слуги почали розносити тарілки за чинами, а якщо виникав сумнів, керувались лафатерськими догадками, і майже завжди безпомилково. Брязкіт тарілок і ложок злився з гомінкою розмовою гостей. Кирило Петрович весело оглядав свою трапезу і сповна втішався щастям хлібосола. В цей час в'їхала на подвір'я коляска, запряжена шестериком. "Це хто?" —спитав господар. "Антон Пафнутійович" —відповіло кілька голосів. Двері відчинились, і Антон Пафнутійович Спицин, товстий чоловік років п'ятдесяти, з круглим і рябим обличчям, прикрашеним потрійним підборіддям, ввалився в їдальню, кланяючись, усміхаючись і вже збираючись просити пробачення... "Прибор сюди,— закричав Кирило Петрович,— будь ласка, Антоне Пафнутійовичу, сідай, та скажи нам, що це значить: не був на моїй обідні і на обід спізнився. Це на тебе не схоже: ти і богомольний і поїсти любиш".— "Вибачте,— відповів Антон Пафнутійович, прив'язуючи серветку в петельку горохового каптана,—вибачте, батечку Кирило Петровичу, я було рано вирушив у дорогу, та не встиг від'їхати і десяти верст, як раптом шина на передньому колесі пополам — що тут скажеш? На щастя, недалеко було від села; поки до нього добрались, та відшукали коваля, та все сяк-так полагодили, минуло рівно гри години, робити було нічого, їхати близьким шляхом через Кістеньовський ліс я не наважився, а подався в об’їзд..."
— Еге! — перебив Кирило Петрович,— та ти, видно, не з хороброго десятка: чого ти боїшся?
— Як чого боюсь, батечку Кирило Петровичу, а Дубровського; так і дивись, щоб не потрапити йому в лабети. Він хлопець не промах, нікому не попустить, а з мене, мабуть, і дві шкури здере.
— За що ж, братіку, така шана?
— Як за що, батечку Кирило Петровичу? а за позов покійника Андрія Гавриловича. Чи не я в догоду вам, тобто по совісті і справедливості, засвідчив, що Дубровські володіють Кістеньовкою без усякого на те права, а єдино з ласки вашої. І покійник (царство йому небесне) обіцяв зі мною по-своєму розквитатись, а синок, мабуть, дотримає слова батькового. Досі бог милував. Всього-навсього пограбували в мене один амбар, та так і дивись, що й до садиби доберуться.
— А в садибі буде їм роздолля,— зауважив Кирило Петрович,— певно, червона шкатулочка повнісінька...
— Де там, батечку Кирило Петровичу. Була повна, а нині зовсім спорожніла!
— Годі брехати, Антоне Пафнутійовичу. Знаємо ми вас; куди тобі гроші витрачати, дома живеш свиня свинею, нікого не приймаєш, своїх мужиків обдираєш, знай складаєш та й тільки.
— Ви все зволите жартувати, батечку Кирило Петровичу, — пробурмотів, усміхаючись, Антон Пафнутійович,— а ми, їй-богу, розорились,— і Антон Пафнутійович почав заїдати панський жарт господаря жирним шматком кулеб'яки. Кирило Петрович залишив його і звернувся до нового справника, який вперше завітав до нього і сидів на другому кінці стола біля вчителя.
— А що, піймаєте хоч ви Дубровського, пане справнику?
Справник злякався, вклонився, усміхнувся, заїкнувся і вимовив нарешті: —Постараємось, ваше превосходительство.
— Гм, постараємось. Давно, давно стараються, а пуття все-таки нема. Та правда, навіщо й ловити його. Розбої Дубровського благодать для справників: роз'їзди, слідства, підводи, а грошики в кишеню. Як такого благодійника погубити? Хіба не правда, пане справнику?
— Суща правда, ваше превосходительство, — відповів зовсім зніяковілий справник.
Гості зареготали.
— Люблю молодця за щирість,— сказав Кирило Петрович,— а жаль покійного нашого справника Тараса Олексійовича; якби не спалили його, то в околиці було б тихіше. А що чути про Дубровського? де його бачили востаннє?
— У мене, Кирило Петровичу,— пропищав товстий дамський голос,— минулого вівторка обідав він у мене...
Всі погляди звернулись на Анну Савівну Глобову, досить простодушну вдову, яку всі любили за добру і веселу вдачу. Всі з цікавістю приготувались почути її розповідь.
— Треба знати, що три тижні тому послала я прикажчика на пошту з грошима для мого Ванюші. Сина я не балую, та й не спроможна балувати, хоч би й хотіла; та все ж самі зволите знати: офіцерові гвардії треба утримувати себе пристойно, і я з Ванюшею ділюсь, як можу, своїми прибуточками. Ось і послала йому 2000 карбованців, хоч Дубровський не раз спадав мені на думку, та думаю: місто близько, всього сім верст, може, таки бог пронесе. Дивлюсь: увечері мій прикажчик повертається, блідий, обірваний і пішки — я так і ахнула.— "Що таке? Що з тобою трапилося?" Він мені: "Матінко Анно Савівно, розбійники пограбували; самого мало не вбили, сам Дубровський був тут, хотів повісити мене, та зглянувся і відпустив, зате всього обібрав, забрав і коня і воза". Я обмерла; царю мій небесний, що буде з моїм Ванюшею? Робити нічого: написала я синові листа, розповіла йому все і послала йому своє благословення без копійки грошей.
Минув тиждень, другий — раптом в'їжджає до мене на подвір'я коляска. Якийсь генерал просить зі мною побачитись: ласкаво просимо; входить до мене чоловік років 35-ти, смуглявий, чорноволосий, з вусами, з бородою, чистий портрет Кульнєва, рекомендується мені, як друг і товариш по службі покійного чоловіка Івана Андрійовича; він, мовляв, їхав мимо і не міг не заїхати до його вдови, знаючи, що я тут живу. Я пригостила його чим бог послав, розговорилися про те, про се, нарешті і про Дубровського. Я розповіла йому своє горе. Генерал мій нахмурився. "Це дивно,— сказав він,— я чув, що Дубровський нападає не на всякого, а на відомих багачів, але й тут ділиться з ними, а не грабує дочиста, а в убивствах ніхто його не обвинувачує; чи нема тут шахрайства, накажіть лишень покликати вашого прикажчика". Пішли по прикажчика, він з'явився; тільки побачив генерала, він так і остовпів. "Розкажи-но мені, братіку, як це тебе Дубровський пограбував і як він хотів тебе повісити". Прикажчик мій затремтів і впав генералові в ноги.— Батечку, пробачте,— лихий попутав — збрехав.— "Коли так,— відповів генерал,— так розкажи ж пані, як усе трапилось, а я послухаю". Прикажчик не міг отямитись. "Ну що ж,— продовжував генерал,— розповідай: де ти зустрівся з Дубровським?"— Біля двох сосон, батечку, біля двох сосон.— "Що ж сказав він тобі?" — Він спитав у мене, чий ти, куди їдеш і чого?—"Ну, а потім?"— А потім вимагав він листа і грошей.— "Ну". —Я віддав йому листа і гроші.— "А він?.. Ну — а він?" — Батечку, винен.—"Ну, що ж він зробив?"—Він повернув мені гроші й листа та й сказав: іди собі з богом, здай це на пошту.— "Ну, а ти?"— Батечку, винен.— "Я тобі, голубчику, покажу,— сказав грізно генерал,— а ви, пані, накажіть обшукати скриню цього шахрая, і віддайте його мені на руки, а я його провчу. Знайте, що Дубровський сам був гвардійським офіцером, він не захоче скривдити товариша". Я догадувалась, хто був його превосходительство, нічого мені було з ним говорити. Кучери прив’язали прикажчика до козлів коляски. Гроші знайшли; генерал у мене пообідав, потім зразу ж поїхав і забрав з собою прикажчика. Прикажчика мого знайшли другого дня в лісі, прив'язаного до дуба і обдертого, як липку.