Цей учитель сподобався Кирилові Петровичу своєю приємною зовнішністю і простим поводженням. Він подав Кирилові Петровичу свої атестати і лист від одного з родичів Троєкурова, у якого чотири роки жив він гувернером. Кирило Петрович все це переглянув і був невдоволений тільки молодістю свого француза —не тому, що вважав би цю милу ваду несумісною з терпінням і досвідченістю, такими потрібними в нещасному званні учителя, але в нього були свої сумніви, які зараз же й вирішив йому пояснити. Для цього велів він покликати до себе Машу (Кирило Петрович по-французьки не говорив, і вона була йому за перекладача).
— Підійди сюди, Машо: скажи ти цьому мусьє, що так тому й бути, приймаю його; тільки з умовою, щоб він у мене до моїх дівчат не посмів залицятися, а то я його, собачого сина... переклади це йому, Машо.
Маша почервоніла і, звернувшись до вчителя, сказала йому по-французьки, що батько її сподівається на його скромність і порядну поведінку.
Француз їй вклонився і відповів, що він сподівається заслужити повагу, навіть якщо відмовлять йому у прихильності.
Маша слово в слово переклала його відповідь.
— Добре, добре,— сказав Кирило Петрович,— не треба йому ні прихильності, ні поваги. Діло його доглядати Сашу і вчити граматики та географії, переклади це йому.
Марія Кирилівна пом'якшила в своєму перекладі грубі вислови батька, і Кирило Петрович відпустив свого француза у флігель, де призначена була йому кімната.
Маша не звернула ніякої уваги на молодого француза, вихована в аристократичних забобонах, учитель був для неї щось подібне до слуги чи майстрового, а слуга чи майстровий не здавався їй мужчиною. Вона не помітила і враження, яке вона справила на m-r Дефоржа, ні його збентеження, ні його трепету, ні того, як змінився голос. Кілька днів підряд після того вона зустрічала його досить часто, не вшановуючи більшою увагою. Несподівано дістала вона про нього зовсім нове уявлення.
Надворі в Кирила Петровича виховувалося звичайно кілька ведмежат і становили вони одну з головних розваг покровського поміщика. В першій їхній молодості ведмежат приводили щоденно до вітальні, де Кирило Петрович цілими годинами возився з ними, нацьковуючи їх на кішок і щенят. Коли вони мужніли, прив'язували їх на цеп у чеканні справжнього цькування. Зрідка виводили перед вікна панського дому і підкочували їм порожню винну бочку, з набитими гвіздками; ведмідь обнюхував її, потім тихенько об неї торкався, колов собі лапи, розсердившись, штовхав її дужче, і дужчим ставав біль. Він зовсім шаленів, з ревом кидався на бочку, доки не відбирали у бідного звіра предмет марної його люті. Траплялось, що у віз впрягали пару ведмедів, волею чи неволею садовили в нього гостей, і пускали їх мчати на волю божу. Але найкращим жартом вважався у Кирила Петровича такий.
Зголоднілого ведмедя замкнуть бувало в порожній кімнаті, прив'язавши його вірьовкою до кільця, вгвинченого в стіну. Вірьовка була завдовжки майже через усю кімнату, так що один тільки протилежний куток міг бути безпечним від нападу страшного звіра. Приводили звичайно новачка до дверей цієї кімнати, ненароком вштовхували його до ведмедя, двері замикались і нещасну жертву залишали сам на сам з кошлатим пустельником. Бідний гість, з обірваною полою і до крові подряпаний, скоро відшукував безпечний куток, але змушений був, інколи на протязі трьох годин, стояти, притиснувшись до стіни і бачити, як розлючений звір за два кроки від нього ревів, стрибав, ставав дибки, рвався і силкувався до нього дотягтися. Такі були благородні розваги російського барина! Через кілька днів після приїзду вчителя Троєкуров згадав про нього і вирішив угостити його у ведмежій кімнаті: для цього, покликавши його якось уранці, повів він його з собою темними коридорами; раптом бічні двері відчинились, двоє слуг вштовхують у них француза і замикають їх на ключ. Опам'ятавшись, учитель побачив прив'язаного ведмедя, звір почав пирхати, здалека обнюхуючи свого гостя, і раптом, піднявшись на задні лапи, пішов на нього... Француз не збентежився, не побіг і чекав нападу. Ведмідь наближався. Дефорж витяг з кишені маленький пістолет, вклав його в вухо голодному звіру і вистрілив. Ведмідь повалився. Всі збіглися, двері відчинились, Кирило Петрович увійшов, здивований розв'язкою свого жарту. Кирило Петрович хотів неодмінно з'ясувати всю справу: хто попередив Дефоржа про жарт, для нього приготований, або для чого в нього в кишені був заряджений пістолет. Він послав по Машу. Маша прибігла і переклала французові запитання батька.
— Я не чув про ведмедя,— відповів Дефорж,— але я завжди ношу при собі пістолети, бо не маю наміру терпіти образу, за яку, в моєму званні, не можу вимагати задоволення.
Маша дивилася на нього з подивом, і переклала слова його Кирилові Петровичу. Кирило Петрович нічого не відповів, звелів витягти ведмедя і зняти з нього шкуру; потім, звернувшись до своїх людей, сказав: "От так молодець! не злякався, їй-богу, не злякався". З тієї хвилини він Дефоржа полюбив і не думав уже його випробовувати.
Але випадок цей справив ще більше враження на Марію Кирилівну. Уява її була вражена: вона бачила мертвого ведмедя і Дефоржа, який спокійно стояв над ним і спокійно з нею розмовляв. Вона побачила, що хоробрість і горде самолюбство не виключно належать одному станові, і з того часу почала виявляти до молодого вчителя пошану, яка дедалі ставала все уважнішою. Між ними завелись деякі стосунки. У Маші був прекрасний голос і великі музикальні здібності; Дефорж узявся давати їй уроки. Після цього читачеві вже нетрудно догадатися, що Маша в нього закохалася, сама ще в тому собі не признаючись.
ДУБРОВСЬКИЙ
1832 — 1833
ТОМ ДРУГИЙ
РОЗДІЛ ІХ
Напередодні свята гості почали з'їжджатись, одні зупинялись в панському домі й у флігелях, інші у прикажчика, треті у священика, четверті у заможних селян. У стайнях повно було дорожних коней, двори й сараї заставлені різними екіпажами. О дев'ятій годині ранку задзвонили до обідні, і все потяглося до нової кам'яної церкви, збудованої Кирилом Петровичем і щороку прикрашуваної його дарами. Зібралась така сила почесних богомольців, що прості селяни не могли вміститися в церкві і стояли на паперті та в ограді. Обідня не починалась, чекали Кирила Петровича. Він приїхав у колясці шестернею і урочисто пішов на своє місце, супроводжуваний Марією Кирилівною. Погляди чоловіків і жінок звернулись на неї; перші дивувались її красі, другі з уважністю оглянули її вбрання. Почалась обідня, домашня півча співала на криласі, Кирило Петрович сам підтягав, молився, не дивлячись ні праворуч, ні ліворуч, і з гордою смиренністю вклонився до землі, коли диякон громогласно згадав і про засновника храму цього.