— Як це?— здивувався хлопець.
— Скажи, коли б тебе в школі не навчили літер і зразу дали книжку і заставили читати, чи вийшло б з того що-небудь?
— Такого не буває.
— А ти маєш бажання своїми руками зробити шпаківню?— серйозно запитав батько.
— А чого ж я прийшов сюди?
— Тоді почнемо з азбуки.
— Як це?— здивувався Микита.— Я знаю азбуку, тату.
— Ні, цієї азбуки ти ще не знаєш. У кожній роботі, сину, є своя азбука. Дивись і запам'ятовуй. Ці інструменти називаються так: рубанок, фуганок, шерхебель...
І батько не тільки розповів про кожний столярний інструмент, але й показав, як ними користуватися.
Того разу Микита рубанком почистив лише дві дощечки. Але добрий початок було зроблено...
* * *
Під час зимових канікул Микита щодня бував у майстерні. І коли пішов знову в школу, то не забував про столярню. Йому дуже сподобалося майструвати. Навчився впевнено тримати пилку і рубанок, точно попадати молотком у головки цвяхів, а не по пальцях, як спершу було. Здавалося, за цією роботою хлопець ніби подорослішав.
Збиваючи шпаківню за шпаківнею, Микита вже уявляв собі їх на яблунях і грушах у саду. Цілий ліс шпаківень! Це ж буде диво на все село! І не яких-небудь годівниць для синичок і горобців, котрих ніхто й не бачить з вулиці, а справжніх шпаківень. Олесь і Андрій луснуть од заздрощів. Так їм і треба, щоб не зазнавались.
Батько радів за сина, що той не вештається після уроків на ставку, де ледь не втонув сусідський хлопчик, що набуває Микита, може, майбутньої професії. А якщо й ні, то привчається до праці, фантазує над тими шпаківнями, а це теж корисно. Турбувало лише те, що син не дружить ні з хлопцями, ні з дівчатками. За останні місяці у їх будинку не було жодного однокласника Микити. Пробував про це погомоніти з сином, але той відмовчувався або кидав зневажливо: "Бачите, я справою займаюся, а не бавлюся цяцьками".
Якось батько не витримав і запитав:
— Сину, а чому ти хлопців не приведеш з собою? Легше було б тобі і веселіше гуртом працювалося б.
— А ми кожен собі робимо,— буркнув Микита
— Не зрозумів,— мовив батько.
— Змагаємося, тату.
— Змагання — це справа добра, але не в кожного батько працює у колгоспній майстерні.
— Вони, мабуть, у шкільну майстерню ходять,— якось невпевнено пояснив хлопець.
— Якщо так...
— Микито, а навіщо тобі так багато шпаківень? — раптом запитав дядько Іван.
— У нас у саду багато яблунь і груш,— не задумуючись, відповів Микита.
— То це ти для свого саду робиш шпаківні?— здивовано запитав дядько, наголосивши на слові "свого".— А я думав, що ти їх носиш до школи.
— У шкільному садку давно є шпаківні.
— Я теж здивувався,— сказав осудливо батько,— коли побачив шпаківні у хліві.
— Так треба,— буркнув хлопець, прибиваючи довгу палку до готової шпаківні.— Потім дізнаєтесь, навіщо я так робив.
Скрадаючись поза городами, щоб ніхто з однокласників не помітив ношу, Микита згадував розмову у майстерні. Йому ще й досі ввижалися здивовані сині очі дядька Івана.
Ой, як негарно вийшло. Треба ж було ляпнути язиком, що шпаківні готує для свого саду. Що ж тепер дядько Іван про нього подумає? Як йому на очі показатися? Адже він допомагав різати дошки, навчив коловоротом користуватися, порадив, щоб не фарбувати шпаківні, бо не поселяться птахи. "А я, дядьку Іване, ось що зроблю,— подумки знайшовся Микита.— Одну шпаківню почеплю бабі Мотрі на грушу, їй же нікому зробити, а груша солодка-солодка. А ще одну подарую Оленці. Так, так, Оленці". Від тих думок йому зробилося якось радісно на серці, і він, насвистуючи веселу пісню, впевнено завернув через городи на центральну вулицю, туди, де жила Оленка.
Микита відчинив хвіртку і зайшов на подвір'я своєї однокласниці. Прив'язаний біля хліва собака сердито заволав на все обійстя. Одягнена у червоне пальто і таку ж шапочку, з хати вийшла Оленка.
— Заходь, Микитко, собака прив'язаний,— гукнула дівчинка.
— Оленко,— ще здалеку почав хлопець,— де почепити тобі шпаківню?
— Мені?— здивувалася дівчинка.
— Тобі ж.
— А де ти взяв її?
— Сам зробив.
— Сам?
— Ну от, ще й не вірить.
— Ні, правда, Микитко?— радісно вигукнула дівчинка.
— То де почепити?
— Мабуть, у саду.
— Пошукай якогось дроту, щоб прив'язати до стовбура яблуні.
— Я зараз,— кинулася дівчинка до хліва.
Микита постояв трохи, а потім, грузнучи у неглибокому снігу, пішов у садок, вибрав молоду високу яблуню і став чекати Оленку.
Дівчинка принесла мотузку і дріт, і хлопець поліз на дерево. Він став на гілку і гукнув до Оленки:
— Подай шпаківню!
— Може, полізти до тебе?— запитала дівчинка.
— Ні, я сам.
Коли шпаківня з'явилася над верхніми вітами яблуні, дівчинка заплескала в долоні:
— Ой, як гарно стало у садку! Дякую, Микитко, дякую тобі і від тата і мами!
— Нема за що,— просто сказав хлопець, обтрушуючи сніг з шапки і пальта.
— Зайди до хати, я тебе чаєм з трояндовим варенням почастую,— запропонувала Оленка.— Я сьогодні сама господиня.
— Хай іншим разом,— поважно сказав Микита,— бо ще є робота.
— Микитко!
— Що?
— Ти справді сам зробив шпаківню?
— Отакої,— знизав плечима хлопець.— Та у мене у хліві ще є одинадцять шпаківень. Ну, до побачення.
— До побачення, Микитко. Дякую за подарунок.
— Нема за що дякувати. А варення всього не з'їж. Я колись прийду.
* * *
Радісний і збуджений повертався Микита від Оленки. Ще вчувався її ніжний голосок: "До побачення, Микитко", "Дякую, Микитко", "Зайди до хати, Микитко". Оте "Микитко" він чув лише від неньки та іноді від батька. І вперше так назвала його однокласниця, сама Оленка! Він давно мріяв, щоб його теж звали не Микитою, а якось ласкавіше, як Олесь, чи Володя, чи Миколка.
А ще не хотілося йому бути рудим. Як часто він заглядав у дзеркало, але звідти завжди дивився на нього хлопчисько із задерикуватим носом, із густою буйною чуприною з рудуватим відблиском.
Якось мати помітила його скривлене у дзеркалі обличчя, підійшла і ніжно:
— Микитко, у тебе чуприна і брови потемніли.
— Справді, мамо?
— Скоро, сину, твоє волосся стане такого кольору, як у батька.
— А ще довго чекати?
— Подорослішаєш — і потемніє у тебе чуприна,— впевнено сказала мати.— А тепер у містах навіть мода на руде волосся, спеціально фарбуються жінки.