В Олеся радісно загорілися очі, бо ж було чого: чотири синички обідали на дощечці. Аж тут десь взялася зграйка горобців. Вони як накинулися на пшоно, як почали товктися, то скоро дощечка опинилася у снігу під яблунею.
Хлопець засміявся з такого невдалого фіналу пташиної їдальні і вигукнув:
— Не журіться, синички і горобчики, я зараз виготовлю кілька справжніх їдалень.
Із хліва він приніс старий фанерний ящик, знайшлися молоток, пилка й обценьки. Примостився під повіткою і почав розбирати ящик. Так захопився роботою що й не почув, як підійшов Андрій:
— Що це буде?
— Допоможи розібрати ящик,— зрадів появі друга Олесь.— Потім побачиш.
— Ось так ти марнуєш вихідний день?
— А ти?
— Я хотів запросити тебе до бібліотеки,— сказав Андрій, орудуючи обценьками.— Кажуть, що привезли цікаву книжку про Юрія Гагаріна.
— Ось виготовимо їдальні для птахів і підемо.
— їдальні? — здивувався Андрій.
— Зима ж.
— Добре діло робиш.
— Не хвали, а тягни обценьками ось цього цвяха.
Незабаром з ящика залишилося лише чотири дощечки більших і дві менших та кілька тоненьких планок і з десяток цвяхів.
— А тепер що робити?— запитав Андрій.
— Ці планки прибий по краях дощечки, а я пошукаю ще цвяхів, вірьовку чи дріт.
— А діри чим проб'ємо?
— Принесу і свердло. У батька все є у коморі. Через годину чотири годівниці були готові. Хлопці
почепили їх на яблунях, насипали у них пшениці і пшона і довго милувалися, як голодні пташки працювали дзьобиками.
— Олесю, у мене є аж два ящики,— сказав Андрій.
— Інструмент брати з собою?— засміявся Олесь.
— Краще візьмемо.
І друзі, озброївшись необхідними столярними інструментами, подалися до Андрієвого обійстя.
* * *
Звістка про те, що Олесь і Андрійко виготовили по кілька годівниць для птахів і повісили у своїх садках, зацікавила третій клас. Більшість однокласників хвалили друзів, а Микита і його прихильники зовсім по-іншому сприйняли цю новину. Тому ніхто не здивувався, коли почули незадоволене Микитине:
— За що ви хвалите їх? Вони ж з усього села переманили птахів у свої садки. Весною ваші яблуні і груші обгризе гусінь, а в них пишно зацвітуть і вродять. Чого ж ви радієте?
— Микито, а чому ти не переманиш пташок у свій садок?— серйозно запитала чорноока Оленка.— Чи, може, тебе бере заздрість?
— Хіба ви не знаєте Микити?— зневажливо сказав Андрій.— йому аби кинути ложку дьогтю.
— Якщо ти такий патріот класу, то чому годівниці не приніс до школи? Ми розвісили б їх у шкільному саду,— наступав Микита на Андрія.— Мовчиш? Нема що сказати?
— А ти спробуй зробити їх,— відбивався Олесь.
— Ото вже складний апарат,— засміявся Микита.— Шматок дощечки і чотири вірьовки. Справжнісінький космічний корабель! Та навіть цього, хлопці, ви самі не придумали, а вкрали у букварі. Хіба забули малюнок у нашій першій книжці?
— Ось про це я забув, чесне піонерське,— сказав Олесь.— Спочатку я поклав дощечку на яблуню, а коли горобці її скинули, то й додумався до такої ж годівниці, про яку ось зараз нагадав Микита. Тепер я пригадую той малюнок.
— Але ти, Микито, навіть за готовим малюнком не виготовив жодної їдальні для пташок, а на хлопців нападаєш,— стала на захист покривджених Оленка.
— Я, може, ще не таке виготовлю!— вигукнув Микита.
— В'язницю для шпака,— процідив крізь зуби Андрій.
А той сердито блиснув очима і крикнув на весь клас:
— Ще побачите, що я зроблю!!!
На ту розмову учнів нагодилася загонова піонервожата Маринка. Діти так гаряче сперечалися, так завзято атакували одне одного, що й не помітили, як до класу зайшла дев'ятикласниця. Вона послухала трохи, а потім:
.— у вас тут серйозна розмова. А я саме про пташині
годівниці й хотіла погомоніти з вами. Справді, чи не виготовити кожному по їдальні для пташок і повісити у своєму садку, як це зробили Олесь і Андрій?
— Ми виготовимо для шкільного садка,— сказала Оленка.
— Для школи годівниці готують семикласники, завтра і почеплять,— повідомила Маринка.— Тому вирішуйте самі, що маєте робити.
І діти погодилися у своїх садках влаштувати на всю зиму пташині їдальні і щодня доглядати за ними.
Якось після уроків, ще до зимових канікул, Микита приїхав на лижах у колгоспну столярну майстерню.
Батько і дядько Іван ретельно стругали фуганками дошки на верстаках.
— Добрий день!— голосно привітався Микита, заносячи лижі до просторої, закладеної дошками та різними інструментами столярні.
— О, кого я бачу?— здивувався дядько Іван, усміхаючись у довгі рудуваті вуса.— То яким вітром занесло тебе до нас?
— Сніговієм, дядьку Іване,— радісно сказав Микита, бо давно знав цього привітного і доброго чоловіка.
— Що там, сину?— запитав батько, тривожно глянувши на хлопця.
— У вас тут можна зробити шпаківню?
— Де там ще ті шпаки, сину.
— У нас, Микито, зараз важливіша робота,— промовив дядько Іван.
— Я сам зроблю, тільки покажіть, як починати і з чого,— запевнив хлопець.
— Хіба що так,— погодився дядько з Микитою.—-Що ж, Василю Григоровичу, треба зважити на прохання вашого сина.
— Але це нелегко буде, Микито,— промовив батько, шукаючи щось між дошками.
— Нелегко і на лижах ходити, та навчився.
— Тоді підходь он до того верстака, бери рубанок, пилку, молоток і ось ці дощечки і берись до роботи. Цвяхи є на верстаку. І роздягнися, бо зіпрієш.
Микита скинув пальто, почепив на вішалку поряд з батьковим кожухом і підійшов до верстака. Узяв дощечку в руки і почав нею крутити і сяк, і так, але не міг приладнати. Тоді підійшов до батька, став збоку і почав роздивлятися і на те, як закріплена у нього дошка і як вправно тримали руки інструмент. Ще постояв коло дядька Івана, а тоді лише наважився закріплювати дощечку. Рубанок теж не хотів слухатися хлопця. Дядько Іван показав малому, як правильно тримати інструмент, міцніше закріпив дощечку, попробував сам стругати, а потім порадив:
— Ось так тримай рубанок, злегка притискуй до дошки і сунь вперед. Зрозумів?
— Зрозумів.
— Ну, починай, я подивлюся на твою роботу.
— Ви йдіть, дядьку Іване, я сам почну,— попросив Микита.
— Гаразд, учися,— схвально кивнув головою чоловік.— 3 цього і ми колись починали.
— Мені здається, сину,— раптом підійшов батько до Микити,— що ти не з того кінця починаєш робити шпаківню.