— Навіщо він мені здався?— притишив крок Андрій.
Подивимося на вченого шпака. — Хіба я шпаків не бачив?
— А як Микита навчає птаха співати по нотах — ти
бачив?— запитав Олесь.— Він же здохне у нього в клітці. Підеш?
— До Микити не хочеться...
— Заради птаха треба йти,— наполягав Олесь.
— Хіба що так...
І хлопці направилися на сусідню вулицю.
Микита не сподівався гостей. Та ще таких, з якими ніколи не дружив. Він сидів на сходах коло саморобного ящика і, заглядаючи усередину крізь просвердлені дірки, свистів раз у раз, примовляючи:
— Ну, свисни за мною, шпаче, свисни.
Як побачив Микита хлопців, коли ті зачиняли хвіртку, то здивовано витріщився на них, затуляючи ящик.
— Кого ти вчиш свистіти?— запитав Олесь, зупинившись перед ящиком.
— Шпак тут у мене...— буркнув Микита недружелюбно.— Ви чого прийшли?
— Брели ось вулицею, аж чуємо твій голос,— сказав Андрій.— Покажи-но свого учня.
— Та він всього третій день у мене, ще нічого не навчився.
— За місяць навчиться,— промовив Олесь, заглядаючи у дірку в ящику.— Але я не бачу птаха.
— Він у куточку сидить, ні їсти, ні пити не хоче,— забідкався Микита.— Я йому і пшона, і булки, і черв'яків назбирав, а він заліз у куток і ні гу-гу. Хоч би раз-другий свиснув.
— А меду ти йому не давав?— насмішкувато запитав Андрій.
— А хіба шпаки мед їдять? — здивувався Микита.— Не чув такого.
— Не знаю, чи це правда, але один птахолов розповідав, що медом заманював птахів у неволю. Вони того меду і не їли, а летіли лише на його запах. І попадалися в клітки-в'язниці.
— Ти щось, Андрію таке городиш... Можна й попробувати. Я зараз винесу ложку меду і дамо шпакові,— підвівся Микита.
— Ти спочатку подивися, чи він ще живий,— запропонував Олесь.— Може, нема кому й нести ті солодощі.
— Ще недавно рухав головою,— промовив Микита, відгинаючи цвяхи на ящику. Обережно зняв дощечку, всунув у ящик руку і радісно:— Ще живий!
— Витягни його, хай подихає свіжим повітрям,— порадив Олесь.
Хлопець виволік за крила птаха, посадив собі на коліна, притримуючи руками. Шпак сумно подивився на небо, ледь ворухнув головою.
— Пусти його, Микито, бо здохне,— попросив Андрій.
— Нічого йому не станеться,— сказав Микита.— Шпаки живучі. Побуде у клітці, звикне і ще як співатиме.
Олесь рішуче наблизився до Микити і ласкаво:
— А що це шпакові біля ока?
— Де?
— Дай, покажу.
— А не випустиш?— підозріло зиркнув Микита.
— Хіба я маленький?
— Тільки тримай його за крила,— попередив Микита, простягаючи птаха.
Олесь обережно взяв у руки птаха, ніжно погладив його, потім щосили підкинув і вигукнув:
— Лети, друже, на волю!
Змучений птах змахнув кілька разів крильми і сів на телевізійну антену.
— А тепер спіймай мені шпака! Чуєш? Спіймай!— закричав на все подвір'я Микита.
Та Олесь не злякався того відчайдушного крику, а підступив ближче до Микити і суворо:
— Ти навіщо мучиш птахів? Навіщо?
— Я хотів його приручити.
— Хіба так приручають птахів?— накинувся на Микиту й Андрій.— Ти просто мучив шпака. Адже він і не їв, і не пив. Не проміняв волю на твої смачні харчі птах. Ти хоч це зрозумів?
— Та нічого він не зрозумів. Підемо, Андрію, звідси.
— Ну, і йдіть, я вас до себе не запрошував.
— Знаєш що?— сказав Олесь.— Заведи собі цуценя. І тренуй так, як це робить Степан з дев'ятого класу. У нього навіть книжки з цього питання є. Я серйозно, Микито.
— Ти не вчи, що мені робити,— огризнувся Микита. Поки хлопці сперечалися, шпак почистив собі пір'я,
а потім, набравшися хоробрості, знявся у небо і зник у сусідньому саду.
— Бувай, Микито,— глузливо попрощався Андрій.
— Не гнівайся на нас,— дружелюбно промовив Олесь.— У мого сусіда є п'ятеро породистих цуценят. Не забудь.
— Іди ти...— буркнув Микита і спересердя жбурнув ящик на купу дров.
Хлопці голосно засміялися.
* * *
Наступного дня Олесь завітав до біологічного кабінету. Валентина Михайлівна щиро зраділа появі хлопця:
— Заходь, заходь, Олесю.
Той привітався, довірливо глянув у вічі вчительці і запитав:
— Валентино Михайлівно, а де зимують журавлі?
— Ти все турбуєшся за свого вихованця?
— Так.
— А чув коли-небудь про Африку чи Індію?
— Чув.
— Ось там, Олесю, мабуть, і зимують наші журавлі. Скоріше в Африці.
— Це дуже далеко?
— Далеко, хлопчику. Птахи долають кілька тисяч кілометрів, пролітають над Чорним і Середземним морями. І летять без відпочинку?
Ні, звичайно, відпочивають на суші, набираються сил і знову летять.
—А там, в Африці, тепло?
— Так, Олесю, там зими не буває. І перелітні птахи мають що їсти. Тому вони і летять у теплі краї. Часом кажуть, Що птахи полетіли у вирій, тобто на південь, щоб перебути той час, коли у нас, на їхній батьківщині, зима.
Олесь задумався, помовчав трохи, а потім:
— Валентино Михайлівно, а журавлі у теплих краях
висиджують маленьких?
— Ні, Олесю, всі перелітні птахи, і журавлі, звичайно, гніздяться і виводять малят лише у нас, на своїй батьківщині.
— То їх скільки летить у вирій, стільки ж і повертається?
— Ні, вирушає у теплі краї багато птахів, а повертається менше. Гинуть вони у дорозі, і звірі на них нападають. Ну, звичайно, і люди є погані.
— Валентино Михайлівно, а якби Журавку було не пустити у вирій, то він загинув би?
— Мабуть, загинув би.
— Від чого?— запитав Олесь.
— Від холоду взимку і від голоду.
— А коли б його тримати у хаті і годувати?
— Мабуть, загинув би від туги по волі, Олесю. Адже це дикий птах, а не свійський, як гуска чи качка.
Довго розмовляв Олесь з учителькою. Вона пообіцяла принести йому цікаві книжки про життя тварин, особливо птахів.
* * *
Неспокійно спав тої ночі Олесь. Йому снилося спінене високими хвилями море. На морі, як не раз він бачив на телеекрані і в кіно, плавали величезні кораблі. Він же, Олесь, разом з Андрієм опинилися на якомусь
старенькому човні (точнісінько на такому, як прив'язаний ланцюгом до верби на їхньому ставку) саме тоді, як у синьому небі пропливав журавлиний ключ. Олесь приклавши долоні рупором до рота, закричав: "Журавко! Журавко!" І журавель, який летів останнім, швидко замахав крильми і почав падати вниз, у море.
Олесь страшно зойкнув і прокинувся. Біля його ліжка стояла мати і обережно поправляла ковдру, що наполовину сповзла на підлогу. Схвильовано запитала: