Друзі

Сторінка 4 з 10

Магера Микола

— Навіщо він мені здався?— притишив крок Андрій.

Подивимося на вченого шпака. — Хіба я шпаків не бачив?

— А як Микита навчає птаха співати по нотах — ти

бачив?— запитав Олесь.— Він же здохне у нього в клітці. Підеш?

— До Микити не хочеться...

— Заради птаха треба йти,— наполягав Олесь.

— Хіба що так...

І хлопці направилися на сусідню вулицю.

Микита не сподівався гостей. Та ще таких, з якими ніколи не дружив. Він сидів на сходах коло саморобного ящика і, заглядаючи усередину крізь просвердлені дірки, свистів раз у раз, примовляючи:

— Ну, свисни за мною, шпаче, свисни.

Як побачив Микита хлопців, коли ті зачиняли хвіртку, то здивовано витріщився на них, затуляючи ящик.

— Кого ти вчиш свистіти?— запитав Олесь, зупинившись перед ящиком.

— Шпак тут у мене...— буркнув Микита недружелюбно.— Ви чого прийшли?

— Брели ось вулицею, аж чуємо твій голос,— сказав Андрій.— Покажи-но свого учня.

— Та він всього третій день у мене, ще нічого не навчився.

— За місяць навчиться,— промовив Олесь, заглядаючи у дірку в ящику.— Але я не бачу птаха.

— Він у куточку сидить, ні їсти, ні пити не хоче,— забідкався Микита.— Я йому і пшона, і булки, і черв'яків назбирав, а він заліз у куток і ні гу-гу. Хоч би раз-другий свиснув.

— А меду ти йому не давав?— насмішкувато запитав Андрій.

— А хіба шпаки мед їдять? — здивувався Микита.— Не чув такого.

— Не знаю, чи це правда, але один птахолов розповідав, що медом заманював птахів у неволю. Вони того меду і не їли, а летіли лише на його запах. І попадалися в клітки-в'язниці.

— Ти щось, Андрію таке городиш... Можна й попробувати. Я зараз винесу ложку меду і дамо шпакові,— підвівся Микита.

— Ти спочатку подивися, чи він ще живий,— запропонував Олесь.— Може, нема кому й нести ті солодощі.

— Ще недавно рухав головою,— промовив Микита, відгинаючи цвяхи на ящику. Обережно зняв дощечку, всунув у ящик руку і радісно:— Ще живий!

— Витягни його, хай подихає свіжим повітрям,— порадив Олесь.

Хлопець виволік за крила птаха, посадив собі на коліна, притримуючи руками. Шпак сумно подивився на небо, ледь ворухнув головою.

— Пусти його, Микито, бо здохне,— попросив Андрій.

— Нічого йому не станеться,— сказав Микита.— Шпаки живучі. Побуде у клітці, звикне і ще як співатиме.

Олесь рішуче наблизився до Микити і ласкаво:

— А що це шпакові біля ока?

— Де?

— Дай, покажу.

— А не випустиш?— підозріло зиркнув Микита.

— Хіба я маленький?

— Тільки тримай його за крила,— попередив Микита, простягаючи птаха.

Олесь обережно взяв у руки птаха, ніжно погладив його, потім щосили підкинув і вигукнув:

— Лети, друже, на волю!

Змучений птах змахнув кілька разів крильми і сів на телевізійну антену.

— А тепер спіймай мені шпака! Чуєш? Спіймай!— закричав на все подвір'я Микита.

Та Олесь не злякався того відчайдушного крику, а підступив ближче до Микити і суворо:

— Ти навіщо мучиш птахів? Навіщо?

— Я хотів його приручити.

— Хіба так приручають птахів?— накинувся на Микиту й Андрій.— Ти просто мучив шпака. Адже він і не їв, і не пив. Не проміняв волю на твої смачні харчі птах. Ти хоч це зрозумів?

— Та нічого він не зрозумів. Підемо, Андрію, звідси.

— Ну, і йдіть, я вас до себе не запрошував.

— Знаєш що?— сказав Олесь.— Заведи собі цуценя. І тренуй так, як це робить Степан з дев'ятого класу. У нього навіть книжки з цього питання є. Я серйозно, Микито.

— Ти не вчи, що мені робити,— огризнувся Микита. Поки хлопці сперечалися, шпак почистив собі пір'я,

а потім, набравшися хоробрості, знявся у небо і зник у сусідньому саду.

— Бувай, Микито,— глузливо попрощався Андрій.

— Не гнівайся на нас,— дружелюбно промовив Олесь.— У мого сусіда є п'ятеро породистих цуценят. Не забудь.

— Іди ти...— буркнув Микита і спересердя жбурнув ящик на купу дров.

Хлопці голосно засміялися.

* * *

Наступного дня Олесь завітав до біологічного кабінету. Валентина Михайлівна щиро зраділа появі хлопця:

— Заходь, заходь, Олесю.

Той привітався, довірливо глянув у вічі вчительці і запитав:

— Валентино Михайлівно, а де зимують журавлі?

— Ти все турбуєшся за свого вихованця?

— Так.

— А чув коли-небудь про Африку чи Індію?

— Чув.

— Ось там, Олесю, мабуть, і зимують наші журавлі. Скоріше в Африці.

— Це дуже далеко?

— Далеко, хлопчику. Птахи долають кілька тисяч кілометрів, пролітають над Чорним і Середземним морями. І летять без відпочинку?

Ні, звичайно, відпочивають на суші, набираються сил і знову летять.

—А там, в Африці, тепло?

— Так, Олесю, там зими не буває. І перелітні птахи мають що їсти. Тому вони і летять у теплі краї. Часом кажуть, Що птахи полетіли у вирій, тобто на південь, щоб перебути той час, коли у нас, на їхній батьківщині, зима.

Олесь задумався, помовчав трохи, а потім:

— Валентино Михайлівно, а журавлі у теплих краях

висиджують маленьких?

— Ні, Олесю, всі перелітні птахи, і журавлі, звичайно, гніздяться і виводять малят лише у нас, на своїй батьківщині.

— То їх скільки летить у вирій, стільки ж і повертається?

— Ні, вирушає у теплі краї багато птахів, а повертається менше. Гинуть вони у дорозі, і звірі на них нападають. Ну, звичайно, і люди є погані.

— Валентино Михайлівно, а якби Журавку було не пустити у вирій, то він загинув би?

— Мабуть, загинув би.

— Від чого?— запитав Олесь.

— Від холоду взимку і від голоду.

— А коли б його тримати у хаті і годувати?

— Мабуть, загинув би від туги по волі, Олесю. Адже це дикий птах, а не свійський, як гуска чи качка.

Довго розмовляв Олесь з учителькою. Вона пообіцяла принести йому цікаві книжки про життя тварин, особливо птахів.

* * *

Неспокійно спав тої ночі Олесь. Йому снилося спінене високими хвилями море. На морі, як не раз він бачив на телеекрані і в кіно, плавали величезні кораблі. Він же, Олесь, разом з Андрієм опинилися на якомусь

старенькому човні (точнісінько на такому, як прив'язаний ланцюгом до верби на їхньому ставку) саме тоді, як у синьому небі пропливав журавлиний ключ. Олесь приклавши долоні рупором до рота, закричав: "Журавко! Журавко!" І журавель, який летів останнім, швидко замахав крильми і почав падати вниз, у море.

Олесь страшно зойкнув і прокинувся. Біля його ліжка стояла мати і обережно поправляла ковдру, що наполовину сповзла на підлогу. Схвильовано запитала: