Андрій присів коло журавля і ласкаво:
— Журавчику, будеш їсти?
Журавель тихо курликнув і потягнувся дзьобом до торбини, в якій щось ворушилося. Скоро хлопці побачили, як птах витягнув невелику ящірку, кинув її на землю і почав нею датися.
Раптом птах сердито курликнув, розбігся, злетів над землею і опустився перед Ракетою, яка саме підкрадалася до кукурудзи. Олесь завмер. Це вперше журавель знявся так високо в повітря.
— Скоро Журавка свисне Олесеві з неба,— засміявся Микита.
— Тобі що до того?— неприязно буркнув Олесь.
— Жаль журавля.
— Жалійка знайшовся,— зневажливо сказав Андрій і одвернувся від Микити.
Пастушки дивилися туди, де, наче вартовий, ходив Журавка, ніби охороняючи кукурудзяне поле від худоби. Микита підійшов до засмученого Олеся і порадив:
— А знаєш, що моя бабуся зробила, коли курка перелітала через огорожу? Вона підрізала їй крила — і курка навіть не пробувала більше літати.
— Ну, і що з того?— запитав Олесь.
— Підріж крила Журавці — і він не полетить від тебе.
— Що ти сказав?— злякано скрикнув Олесь.— Журавці крила підрізати? Як курці?
— Хлопці!— гукнув Андрій.— Давайте рудому Микиті язика підріжемо! У кого є ножик?
— У мене! У мене!— галасували пастушки, витягаючи з кишень і торбинок ножики.
Микита позадкував, а потім чкурнув, лише підошви у черевиках замелькали. Хлопці ж реготали, аж за животи бралися, свистіли і вигукували:
— Тримай його! Ого-го-го! Тю-тю-тю!
Журавка тим часом злетів у синяву неба, довго кружляв над пасовищем, ніби випробовував силу і міць своїх крил. Коли втомлений опустився біля Олеся, той пригорнув його до грудей, погладив по голові і пошепки:
— Ну, як, Журавко?
І здалося хлопцеві, що птах зрозумів його, бо у відповідь ласкаво курликнув.
Олесь знову пішов до школи. І кожного ранку Журавка будив хлопця. Потім разом виходили на вулицю. Олесь помітив, що прохолодні ранки почали хвилювати птаха, він частіше став поглядати на небо.
На шкільному подвір'ї їх зустрічали дітлахи. Журавка вже звик до галасливих друзів Олеся, поважно походжав по волейбольному майданчику, заглядав у квітник, у сад.
Якось Журавка навіть зайшов з Олесем до класу, постояв коло парти, поки хлопець вішав на гачок ранець, і вилетів через відчинене вікно.
Як тільки лунав дзвоник, журавель хитав головою, ніби прощався з хлопцями, потім злітав у небо, кружляв над школою і зникав за високими осокорами...
А одного дня Журавка не повернувся додому. До пізнього вечора виглядав його Олесь, навіть забув про уроки. Батько, що якраз був удома, гримнув на сина:
— Ти чого не готуєш уроки?
— Я вже, тату,— сказав неправду Олесь, крадькома зиркаючи в притьмарене сутінками небо.
— Щось мені не віриться, парубче,— усміхнувся у вуса батько.— Чи не Журавку виглядаєш?
— Так.
— Не повернеться він, сину. У вирій полетів.
— Ви бачили?
— Його родичів бачив учора. Багатенько зібралося їх на болоті.
— Може, й Журавка там?
— Може.
— Хоч би ще раз його побачити.
18
Побачиш,— впевнено сказав батько.— Весною прилетить.
— І нас не забуде?
— Може, й не забуде. Твій Журавка розумний,
справжній друг.
Батько підійшов до сина, поклав на плече руку:
— Жаль?
— Жаль.
Вони стояли і поглядали у небо, де засвічувалися перші зірки.
* * *
З того дня, як журавель покинув рідну домівку, Олесь майже щодня виглядав його. Прийде з школи, нашвидкуруч приготує уроки — і гайда на подвір'я, у садок, у поле. Йде стежкою чи зупиниться де, очима ж зорить у небо, проводжаючи то білі струни бабиного літа, то сірі хмаринки, що повільно відпливали із позолоченого осіннього краю до далекого сонячного вирію.
Андрій розумів Олеся і намагався хоч як-небудь розважити свого друга. Якось, повертаючись із школи, він запропонував:
— Гайнемо до болота?
— Зараз?— запитав Олесь і зупинився.
— Так.
5— Гайда!— зрадів Олесь і гукнув: — Доганяй!
Хлопці побігли вузькою вуличкою, з обох боків якої звисали довгі колючі батоги дерези. Добре захекавшись, вони зупинились аж під густими вербами, котрі великим обручем обхопили спокійне плесо ставка, на якому розкошували величезні табуни колгоспних гусей та качок.
Друзі поминули ставок, мовчки вибралися на горб, потім спустилися у видолинок і, сполохавши зграю шпаків з просяної стерні, повільно побрели до величезного болота, вкритого темно-зеленими чагарниками верболозу, осокою, татарським зіллям та різнотрав'ям. Де-не-де серед купиння виблискували на сонці невеликі озеречка-блюдечка.
Над болотом зрідка шугали пташки, інколи порушувало тишу якесь таємниче шарудіння. Андрій взяв велику грудку землі, розмахнувся і з усієї сили кинув у густі хащі. Через хвильку знялося кілька крижнів і, пролетівши низько над болотом, опустилися за високою стіною верболозу. Андрій знову нагнувся, щоб взяти грудку, та Олесь зупинив його:
— Не полохай птахів.
Хлопці ще постояли трохи і повільно побрели додому. Вже наближалися до села, коли раптом Олесь запитав:
— А де той вирій, куди полетів Журавка?-
— Десь там, де тепло,— махнув рукою на південь Андрій.
— Де, в якій країні?— допитувався Олесь.
— Хто його зна,— знизав плечима Андрій.
— Завтра запитаю Валентину Михайлівну. Вона це добре знає.
— Ну, вона ж учителька.
— А я подумав, що ти десь у книжці вичитав, як про динозаврів.
— Я знаю, що птахи відлітають у теплі краї,— роз'яснював Андрій.— Але куди летять саме журавлі — не зустрічав у книжках.
— Треба більше читати,— порадив Олесь і усміхнувся, пригадавши, як кілька місяців тому Андрій радив це ж саме йому.— У книжках багато написано про те, куди відлітають наші птахи зимувати.
— Чому ж ти не прочитав?
— Валентина Михайлівна мені порадить, з якої книжки можна про це довідатися,— сказав розважливо Олесь.— Не можу ж я перечитати всі книги, які є у шкільній бібліотеці.
— А ще є бібліотека при Будинку культури.
— Якщо треба буде, то навідаюся і туди,— запевнив товариша Олесь. Друзі помовчали трохи, потім Андрій так, між іншим, сказав:
— А Микита "сьогодні вихвалявся перед хлопцями, що зловив шпака і тримає в клітці. Казав, що за зиму навчить його свистіти по нотах.
— А сам він знає ноти?
— Як я з тобою,— засміявся Андрій.
Олесь замислився, потім рішуче: — Йдемо до Микити!