"До вас хто-небудь приїздив сьогодні?"
Своє запитання я пояснив тим, що боявся, як би вона, одержавши мою першу записку, не присвятила сьогоднішній день прийому гостей.
"О, тільки в чоловіка може виникнути така думка! — сказала вона.— Невже я могла думати про щось інше, ніж про твою хворобу? Поки я не одержала твою другу записку, я тільки й міркувала, як би з тобою побачитись".
"І ти була сама?"
"Сама",— відповіла вона, дивлячись на мене з виразом найщирішої невинності; мабуть, саме такий вираз і вивів мавра з рівноваги, спонукавши його задушити Дездемону.
В тому домі жила тільки моя кохана, інших мешканців там не було. Отже, вона збрехала мені — і з жахливою безсоромністю. Досить однієї такої брехні, і пропадає безмежна довіра, що без неї деякі душі не мислять кохання. Пояснити вам, що відбувалося тоді зі мною, можна, тільки припустивши існування в людині внутрішньої істоти, для якої наше зовнішнє "я" править за оболонку. Так от, це моє внутрішнє "я", осяйне, як сонце, легке, мов тінь, навіки вбралося в чорну жалобу. Атож, я відчув, як холодна й кощава рука накинула на мене саван гіркого досвіду і навіки залишила в моєму серці осад гіркого смутку, пробуджуваного в душі людини першою зрадою. Я опустив очі, аби вона не помітила, який я приголомшений, і тут у мене виникла горда думка, завдяки якій я опанував себе: "Якщо вона обманює, вона тебе не варта!" Я пояснив рум'янець на своєму обличчі та сльози в очах нездужанням, і ніжне створіння захотіло провести мене додому, сидячи у фіакрі з опущеними шторами. Всю дорогу вона була така ніжна зі мною, така ласкава, що одурила б і того венеціанського мавра, якого я згадав задля порівняння. Адже якби те велике дитя завагалося ще бодай на хвилину, то кожен розумний глядач збагнув би: зараз він попросить у Дездемони прощення. Та й хіба не дитяча помста — убити жінку! Розлучаючись зі мною, моя кохана заплакала — так їй було гірко, що вона не може доглядати мене. Їй хотілося бути моїм камердинером, вона заздрила цьому щасливцеві, й усе це говорилося з таким натхненням, ніби вона читала вголос листи Клариси9, написані в дні її щастя. Навіть у найпрекраснішій жінці, схожій на земного ангела, ховається спритна й лукава мавпа!
Тут усі жінки опустили очі, наче їх прикро вразила ця безжальна істина, так безжально висловлена.
— Не стану розповідати вам, як я пережив ніч і весь наступний тиждень,— провадив де Марсе.— Скажу тільки, що саме тоді я виявив у собі талант державного діяча.
Це було сказано так до речі, що всі ми подивились на нього із щирим захватом.
— З диявольською витонченістю обмірковуючи всі жорстокі засоби, якими можна помститися жінці,— вів далі де Марсе,— (а що ми кохали одне одного, то я обирав найстрашніші, найнепоправніші), я зневажав себе, я дорікав собі за вульгарність і підсвідомо створював для себе огидний кодекс — кодекс Поблажливості. Помститися жінці — хіба це не означає визнати, що, крім неї, для тебе не існує жінок, що без неї ти неспроможний жити? А в такому разі хіба помстою повернеш її? Ну а якщо вона не є для нас незамінною, якщо існують і інші, то чому б тоді не визнати за нею право зраджувати — право, яке ми привласнили собі? Всі ці міркування, звичайно, стосуються тільки пристрасті; інакше вони завдавали б шкоди суспільній моралі, й ніщо так не свідчить про необхідність міцних шлюбних взаємин, як нетривкість пристрасті. Мов диких звірів, якими вони і є, обидві статі слід приковувати одну до одної незламними, невблаганними і безсловесними законами. Скасуйте помсту, і зрада в коханні стане нічим. Ті, хто вірить, що для них у всьому світі існує одна-однісінька жінка, не можуть не визнавати помсти, і вона існує для них тільки одна — помста Отелло. А ось якою була моя помста.
Після цих слів у вітальні панни де Туш виникло те, що журналісти у своїх звітах про парламентські дебати називають "пожвавленням у залі".
— Вилікувавшись від застуди і від чистого, божественного, неповторного кохання, я дозволив собі любовну пригоду, героїня якої була чарівна, хоча зовсім не схожа на мого зрадливого ангела. З колишньою своєю милою, з цією розумною і спритною комедіанткою, я не порвав остаточно, бо не знаю, чи справжнє кохання дає таку гостру втіху, як тонкий і вишуканий обман. Подібне лицемірство варте доброчесності ("Я це кажу не для англійок, міледі",— лагідно зауважив міністр, звертаючись до леді Барімор, дочки лорда Дадлі ). Одне слово, я вдавав, ніби закоханий, як і раніше. Щоб замовити для свого нового ангела амулет із кількох пасом свого волосся, я пішов до майстра, який жив тоді на вулиці Буше. Цей чоловік не знав суперників у вмінні виготовляти подарунки з волосся. Тим, у кого волосся обмаль, я раджу звертатися тільки до нього; у себе в майстерні він має його вдосталь — найрозмаїтіших відтінків і всяких різновидів. Після того як я розтлумачив йому, що мені треба, він показав зразки своїх виробів: то були справжні творіння мистецтва, які переважали те, що в казках приписують феям, і все, що виготовляють каторжники. Він розповів мені й про те, яка примхлива мода на волосяні вироби. "Ось уже рік,— сказав він,— як усі нестямно захопилися модою позначати вишивкою з волосся білизну. На щастя, в мене чудовий підбір усілякого волосся і майстерні вишивальниці". Коли я почув ці слова, мене шпигнула підозра, і я показав йому свій носовичок: "То й оце вишили у вас із фальшивого волосся?" Він глянув на мою хустинку й відповів: "О, звичайно. І замовниця була дуже вимоглива, вона сама звіряла вишивку з відтінком своїх кіс. Ці носовички моя дружина позначала власноруч. У вас, ласкавий пане, один з найкращих виробів, які будь-коли виходили з моєї майстерні". До цього останнього променя, який освітив мені всю картину, я ще в щось вірив, я ще надавав ваги жіночому слову. З майстерні я вийшов уже іншою людиною: віру в насолоду я зберіг, але віру в кохання втратив, я став атеїстом, як математик. Минули ще два місяці; я сидів біля своєї божественної коханої в будуарі, на канапі; я тримав її за руку,— а руки в неї були дуже гарні,— і ми підіймалися на альпійські вершини почуттів, збираючи там найпрекрасніші квіти, обриваючи пелюстки з ромашок (для закоханих завжди настає мить, коли вони починають обривати пелюстки з ромашок, хай навіть вони сидять у вітальні, і ніяких ромашок у них немає). У хвилину найглибшої ніжності, коли кохаєш до нестями і відчуття тлінності кохання особливо гостре, тебе охоплює неподоланне бажання запитати: "Ти кохаєш мене? Ти завжди мене кохатимеш?" Я скористався з цього елегійного моменту, з хвилин, напоєних такою тихою радістю, блаженством і щастям, щоб змусити її самозабутньо брехати мені, й Шарлотта заговорила про свої почуття натхненною і поетичною мовою закоханих. Вона щедро обкурювала мене п'янким фіміамом своєї брехливої пристрасті: вона не може без мене жити, я для неї єдиний у світі, вона боїться, що я знуджуся з нею, бо зі мною вона втрачає тяму і здатна думати лише про любов; до того ж кохає вона мене надто ніжно, і це вселяє їй страх; ось уже півроку вона міркує, як прив'язати мене до себе навіки, але ця таємниця відома тільки Богові. Одне слово, я був її божеством!