"Безперечно. А ви пробували розпитати Розалі?"
"Авжеж, пане, пробувала. Та де там. Дівчина мовчить, як стіна. Щось вона знає, але нічого в неї не випитаєш".
Погомонівши зі мною ще трохи, хазяйка пішла, залишивши мене під владою невиразних і похмурих дум, романтичної цікавості й забобонного жаху. Приблизно таке почуття опановує нас, коли вночі ми заходимо до зануреної в морок церкви і помічаємо десь під високими склепіннями слабке світло; ковзає чиясь чорна постать, чутно шарудіння чи то сукні, чи то сутани... і ми здригаємось. Маєток Велика Вежа і його буйні трави, його забиті вікна, його заржавілі залізні засуви, його замкнені двері, його порожні покої раптом постали переді мною якоюсь моторошною фантасмагорією. Я подумки намагався проникнути в цю таємничу оселю і там розплутати вузол незбагненної історії, драми, яка згубила трьох людей. Розалі стала для мене найцікавішою людиною у Вандомі. Придивляючись до неї, я помітив відблиск причаєної думи на її круглому личку, що пашіло здоровим рум'янцем. Здавалося, її мучать докори сумління, але водночас утішає якась надія; вираз її обличчя зраджував таємницю, як буває у жінок, що моляться надто ревно, або у дівчини-дитиновбивці, якій постійно мариться останній крик її немовляти. Правда, повадки Розалі були наївними й грубими, нелукава усмішка не ховала в собі нічого злочинного, і ви зрозуміли б, що вона невинна, при одному погляді на її велику, синю з червоним картату хустку, яка прикривала пишні груди, туго обтягнуті сукнею в лілову та білу смужку. Ні, я не поїду з Вандома, поки не розкрию таємницю Великої Вежі — так я вирішив. Для цього я навіть стану — якщо буде треба — коханцем Розалі.
"Розалі..." — озвався я до дівчини якось увечері.
"Вам чогось треба, пане?"
"Ви не заміжня?"
Вона ледь помітно здригнулася.
"О, я легко знайду собі чоловіка, коли мені закортить запхати голову в ярмо",— відповіла вона, засміявшись.
Розалі швидко погамувала хвилювання, бо вміння опановувати себе притаманне всім жінкам, від вельможних дам і до служниць у корчмі включно.
"Ви така свіжа, така приваблива, женихи до вас, либонь, липнуть, як мухи до меду. Скажіть, чому ж по смерті пані де Мерре ви пішли працювати в готель служницею? Хіба вона не заповіла вам хоч би невеличкої ренти?"
"Звичайно, заповіла, пане. А чом би мені й не служити тут? Кращого місця не знайдеш у всьому Вандомі".
Таку відповідь судді та адвокати називають "висловлюванням не по суті". В цій романтичній історії Розалі здавалася мені центром шахівниці. До неї тяглися всі нитки істини й обплутували її тугим вузлом. Я почав виявляти до цієї дівчини особливу увагу. Але йшлося аж ніяк не про звичайну любовну пригоду. Я передусім бачив у Розалі розв'язку роману, хоча знайшов у ній, як і в усіх жінках, навколо яких обертаються наші думки, чимало переваг: вона була охайна, чепуриста і, звичайно, вродлива — про це годі й казати. Незабаром я вже бачив у ній усі принади, якими пристрасть наділяє жінку в наших очах, хай би яке скромне становище вона посідала. Через два тижні після візиту нотаря, одного вечора, а власне, ранку, бо вже давно минуло за північ, я попросив Розалі:
"Розкажи мені все, що тобі відомо про пані де Мерре".
"Ох, не просіть у мене такого, пане Орас!" — прошепотіла вона з жахом.
Її вродливе личко спохмурніло, рум'янець побляк, очі втратили свій наївний, м'який блиск.
"Ну, гаразд,— сказала Розалі, помовчавши.— Якщо вам так хочеться, я розповім. Але збережіть усе в таємниці".
"Заспокойся, дитино, я збережу твою таємницю. Даю тобі чесне слово злодія, а це те слово, на яке можна покластися більше, ніж на чиєсь інше".
"Якщо вам однаково, то я волію покластися на вашу власну чесність",— відповіла Розалі.
Тут вона поправила свою нашийну косинку і влаштувалася зручніше. Адже коли ти готуєшся почати довгу розповідь, треба, щоб усе вселяло довіру й відчуття спокою. Найцікавіші історії люди розповідають у затишній атмосфері, як, приміром, та, що панує за нашим столом. Ніхто не розповів нічого путнього навстоячки або натщесерце. Якби я схотів записати все багатослів'я Розалі, то навряд чи для цього вистачило б і цілої книжки. Та оскільки її плутана розповідь доповнює балаканину нотаря і теревені пані Лепа, як середній член арифметичної пропорції доповнює два її крайні члени, мені доведеться коротко переказати її. Отож розповім лише найістотніше.
Кімната, яку пані де Мерре займала в маєтку Висока Вежа, була на першому поверсі; вбудована у стіну комірчина футів у чотири завглибшки правила їй за гардеробну. Місяців за три до пригоди, про яку я збираюся вам розповісти, пані де Мерре занедужала, і чоловік, щоб не турбувати її, перебрався до іншої кімнати, на другому поверсі. Внаслідок однієї з тих випадковостей, що їх передбачити неможливо, він якось увечері повернувся з клубу, куди ходив почитати газети та погомоніти про політику, на дві години пізніше, ніж звичайно. Дружина думала, що він уже давно повернувся і спить у своїй кімнаті. Але вторгнення ворожих військ до Франції стало предметом аж надто жвавого обговорення, партія в більярд проходила азартно, і граф програв сорок франків — суму величезну для Вандома, де всі складають гроші і де звичаї відзначаються гідною похвали скромністю, яка, можливо, і є джерелом істинного щастя; шкода тільки, що жоден парижанин не усвідомлює собі цього. З деякого часу пан де Мерре задовольнявся тим, що запитував Розалі, чи лягла дружина спати і, незмінно дістаючи ствердну відповідь, зразу підіймався до себе; звичка й довіра зробили його поблажливим. Але того вечора йому вкинулась у голову фантазія зайти до дружини, щоб розповісти їй про свою невдачу і, можливо, знайти в неї розраду. Бо ще за обідом він помітив, що пані де Мерре вдягнена дуже кокетливо. Повертаючись із клубу, граф думав, що дружина, мабуть, цілком одужала і після хвороби навіть погарнішала. Як і всі чоловіки, він це помітив занадто пізно. Вдома пан де Мерре не став кликати Розалі, яка була на кухні і стежила за тим, як кухарка й кучер розігрують складну партію в бриск, а зразу рушив до дружининої спальні, освітивши собі дорогу великим ліхтарем, який поставив на першу приступку сходів. Його кроки — а впізнати їх було легко — лунко відбивалися під склепінням коридору. В ту мить, коли граф повертав ключ у дверях кімнати пані де Мерре, йому почулося, ніби дверці комірчини, про яку я розповідав вище, скрипнули, зачиняючись. Та коли він увійшов, пані де Мерре була сама — вона стояла біля каміна. Граф подумав, що в комірчину зайшла Розалі. Одначе підозра, яка дзвіночком теленькнула в нього над вухом, похитнула його наївну довіру. Він подивився на дружину і прочитав у її очах тривогу і якийсь сторожкий переляк.