"Tu ridi?"* — озвався Розінин чоловік.
* Смієшся? (Іт.)
"Повір, друже, я не хотів завдати тобі прикрості,— відповів я, зразу посерйознішавши.— Тисячу разів перепрошую. А якщо одних вибачень тобі мало, я завжди до твоїх послуг..."
"Це не твоя провина, а моя!" — холодно відповів він.
Незабаром усі ми полягали в тій-таки кімнатці й заснули міцним непробудним сном. Наступного ранку кожен, не будячи сусіда, не шукаючи собі супутника, підвівся й подався в дорогу, куди очі світять, із тим егоїзмом, який і перетворив наш відступ на одну з найжахливіших і найсумніших драм, що будь-коли спіткали людей на землі. Але кроків за сімсот або вісімсот від нашого тимчасового притулку ми знову майже всі зійшлися й поплентали далі разом, наче зграя гусей, що їх утримує в одному табуні сліпа примха якого-небудь хлопчака. Одна й та сама необхідність підганяла нас уперед. Піднявшись на пагорок, з якого видно було ферму, де ми заночували, ми почули крики, схожі на рик сімейства левів у пустелі, на рев цілого табуна биків; але ні — ті зойки ні з чим відомим порівняти було не можна. Ми розрізнили і слабкий жіночий лемент, що домішувався до хрипкого, страшного гарчання. Охоплені моторошним жахом, ми всі разом обернулися назад; на тому місці, де ще недавно стояла хатина, тепер палахкотіло величезне вогнище. Втім, ще видно було, що двері будівлі підперті ззовні, а вікна — забарикадовані. Разом з клубами диму вітер доносив до нас і хрипке виття, і якийсь гострий сморід. За кілька кроків від нас ішов капітан — він тільки що спокійно приєднався до гурту. Ми мовчки дивились на нього, і ніхто не зважувався поставити фатальне запитання. Але він відчув нашу німу цікавість, тицьнув себе вказівним пальцем правої руки в груди, а лівою показав на пожежу.
"Son'io!"** — промовив він.
** Це я! (Іт.)
Ми рушили далі, не сказавши йому ні слова.
— Нема нічого страшнішого, ніж оскаженілий баран,— зауважив де Марсе.
— Було б жахливо, якби ми розійшлися під моторошним враженням цієї картини, — сказала пані де Портандюер.— Мені все це насниться...
— А яка ж кара спостигла першу любов пана де Марсе? — з усмішкою запитав лорд Дадлі.
— Шпаги англійців гостріші, ніж їхні дотепи,— сказав Блонде.
— Пан Б'яншон може нам про це розповісти, — відповів де Марсе, поглянувши на мене.— Бо він бачив, як ця жінка помирала.
— Бачив,— підтвердив я,— і її смерть була однією з найпрекрасніших, які мені доводилося спостерігати. Всю ніч ми з герцогом просиділи біля узголів'я вмирущої. Гостре запалення легенів не залишало жодної надії. Ще напередодні її соборували. Герцог задрімав. Близько четвертої ранку герцогиня прокинулась і, по-дружньому всміхнувшись, подала мені зворушливий знак, щоб я його не будив, а вона ж помирала! Вона схудла до неймовірності, але риси й овал обличчя зберегли благородну красу. Шкіра була бліда й прозора, наче порцеляна, під якою горіла свічечка. На цьому матовому тлі виділялися блискучі очі та гарячковий рум'янець, але все її обличчя променіло виразом величного спокою. Мабуть, вона жаліла герцога — її ніжне почуття до нього з наближенням смерті здавалося безмежним. Панувала глибока тиша. Кімната, м'яко освітлена затіненою лампою, мала такий самий вигляд, як і кожна кімната, де хтось помирає. В цю мить пробив годинник, і герцог прокинувся. Він був у розпачі, що заснув. Правда, я не помітив сердитого жесту, яким він висловив жаль, що пропустив кілька хвилин з тих небагатьох, які ще міг провести з дружиною; думаю, інша жінка не зрозуміла б його, але вмируща зрозуміла. Видатний державний діяч, постійно заклопотаний інтересами Франції, герцог мав тисячі химер, через які людей, позначених печаттю генія, вважають за божевільних, хоча ці химери виникають унаслідок тонкої організації такої людини та вимогливості її розуму. Він пересів у крісло, що стояло впритул до ліжка, і став невідривно дивитись на дружину. Вмируща з останніх сил узяла чоловіка за руку, слабко потисла її і дуже тихим, але схвильованим голосом спитала: "Мій бідолашний друже, хто ж тепер тебе розумітиме?" І, дивлячись на нього, вона померла.
— Історії, які розповідає доктор, справляють глибоке враження,— сказав герцог де Реторе.
— І вони в нього дуже зворушливі,— зауважила панна де Туш.
— О мадмуазель, я бережу в пам'яті і жахливі історії. Але для кожної свій час і місце. Пригадуєте, як дотепно, за словами Шамфора32, хтось відповів герцогові де Фронзаку: "Щоб оцінити твій жарт, нам бракує десятьох пляшок шампанського".
— Але вже друга ночі, а розповідь про Розіну підготувала нас,— сказала господиня дому.
— Розповідайте, пане Б'яншон! — залунали вигуки з усіх боків.
Лікар жестом висловив згоду, і вмить запанувала тиша.
— Кроків за сто від Вандома на березі Луари, — почав Б'яншон,— стоїть старий, темний будинок з дуже високим дахом. Стоїть він самотою, і немає поблизу нього ні смердючої чинбарні, ні вбогого заїзду, які можна бачити на околицях майже всіх малих містечок. Перед будинком розкинувся сад, що спускається до річки; самшитові кущі, колись підстрижені й розташовані вздовж алей, нині розрослися й перетворилися на справжні хащі. Верби, що спочатку росли тільки на березі річки, швидко потяглися вгору й утворили густий живопліт, за яким тепер майже не видно будинку. Дикі трави та бур'яни вкрили береговий укіс густим зеленим килимом. Фруктові дерева за десять років устигли здичавіти і вже не родять плодів, а їхні пагони утворюють густі хащі. Дерева, висаджені рядами, стоять сьогодні суцільною зеленою стіною. Доріжки, що їх колись посипали піском, заросли портулаком і від них, власне, не лишилося ніяких слідів. Стоячи на горі, де над урвищем височіють руїни старовинного замку герцогів Вандомських — на єдиному місці, звідки погляд може проникнути за цю огорожу — думаєш, що дуже й дуже давно (навіть годі уявити собі, коли це було) той куточок землі тішив серце якого-небудь дворянина, що кохався в трояндах, тюльпанах, розводив городину, але передусім захоплювався садівництвом. Із замкової гори можна помітити альтанку — власне, те, що лишилося від альтанки; під тим зеленим дахом досі стоїть стіл, ще не зовсім зруйнований невблаганним часом. Вигляд цього саду, що перестав існувати, навіює думку про скромні невибагливі радощі, якими люди тішаться у провінційній глушині — так, читаючи епітафію на могилі, уявляєш собі весь життєвий шлях якого-небудь статечного купця. Тихий смуток, що проник у твою душу, тільки посилюється, коли на одному з мурів помічаєш циферблат сонячного годинника, прикрашений добромисним християнським написом: "Ultimam cogita"* Дах будинку руйнується, віконниці зачинені, балкони обліплені ластів'ячими гніздами, двері завжди замкнені. Високі трави зеленими штрихами прокреслили потріскані камені в сходинках ґанку, залізні штаби й замки поржавіли. Вітер, сонце, зима, літо, сніг сточили дерево, пожолобили дошки, стерли фарби. Мертву тишу, яка тут панує, порушують тільки птахи, коти, куниці, пацюки та миші, яким ніщо не заважає гасати скільки заманеться, битися, поїдати одне одного. Невидима рука повсюди накреслила слово таємниця. Якщо, спонукувані цікавістю, ви захочете подивитися на цей дім з вулиці, ви побачите величезні заокруглені вгорі ворота, в яких хлопчаки проколупали безліч дірок. Згодом я довідався, що ці ворота стояли забиті вже десять років. Заглянувши крізь якусь дірку, ви переконаєтеся, що подвір'я занедбане, як і сад. Між плитами бруківки пробиваються кущики трави. Величезні тріщини зміяться в мурах, почорнілі зубці яких густо пообплутували пагони витких рослин. Приступки ґанку розкололися, шворка від дзвінка зотліла, ринви розбиті. "Який небесний вогонь тут пронісся? Який суд прирік цю оселю на загибель? Може, тут хулили Бога? Чи зраджували Францію?" Такі запитання спадають на думку. Але плазуни шастають тут, не відповідаючи вам. Цей порожній і занедбаний дім — таємниця, розгадати яку нікому не вдасться. Колись це було невеличке ленне володіння і називалося воно Висока Вежа. Під час перебування у Вандомі — Деплен доручив мені там доглядати одну свою багату пацієнтку — споглядання цього загадкового будинку стало однією з моїх улюбленик розваг. Адже це куди цікавіше, ніж звичайні руїни! З руїнами пов'язуються спогади про щось незаперечно справжнє. Ця ж оселя хоч і стояла досі, але чиясь мстива рука невблаганно руйнувала її, і вона ховала в собі таємницю, якийсь невідомий задум або принаймні чиюсь примху. Не раз увечері підходив я до здичавілого живоплоту з кущів вербняка, що обгороджував ту ділянку.