Северин подивився на себе ззовні, розмістивши точку зору трохи вище на схилі, — він виглядав птахою, розтягне ною кількома шнурами, або високим, а тому перегнутим у кількох місцях, кущиком трави, зафіксованим у гербарному пресі, він віддаляв погляд догори схилом, над самою поверхнею води у потоці, так, ніби той, що дивився, ішов догори задом, не відриваючи погляду від Северина;
або квіти перешкодили все побачити, або просто було вже задалеко, але коли він обернувся, то стояв на самому зламі схилу, Северин кількадесят метрів перебіг вкритими висохлими парками ісландського моху плитами, не збіль шуючи, але й не втрачаючи висоти, пригинаючись, щоб не дати здутися, і вбіг у хмару, яка починалася майже над землею, він ліг на камінь і подивився у шпару між краєм хмари і землею — зміна масштабу не порушила пропорцій: дно хмари було небом, рельєф плити — неправдоподібним лісом лишайникових наростів і зібраною у заглибинах і тріщинах дощівкою — досконалим, аж інстинктивним, але недоступним ландшафтом, шпара нічим не закінчувалася, було дуже тихо, тільки десь у глибині внутрішнього вуха чувся ритм, який співпадав то з тертям плеври, то із силою стулювання повік, а від інтенсивності вдивляння мінявся лиш відтінок сірості хмар — від блискучобілого до мутного, ледь підсвіченого з глибини цитринового, хмари безпосеред ньо натискали на спину, якщо лежати на животі, і їхня поверхня могла вважатися такою ж опорою, як і земля, погляд розчинявся в абсолютній неозначеності хмар, голову можна повернути так, щоб здавалося, що лежиш на необме женому нерівному дні снігового згромадження, кульчик охолов найшвидше і студив сухожилля на шиї;
на землі залишалися тільки три кольори — зелений, бронзовий і чорний, але хаос їх комбінацій і дифузій творив такий галюцинаційний багатокутник, який переходив усі стадії клітинного поділу, що оптична пам’ять ока відтво рювала його ще кілька секунд після того, як око дивилося на щось інше — хмари, долоню, внутрішній бік повіки;
небо і землю з’єднувало всохле і порожнє бадилля щавлю, яке не знати де починалося, а де закінчувалося, бо однаково могло належати обом межам, навіть напрям сповзання прозорих конденсованих крапель води, котрі, мов лінзи, побільшували неживі грані стебла, нічого не означав — вони могли притягатися, а могли витискатися однаковою силою;
Северин сперся на лікті й схилився лицем над калабанею дистильованої води у кам’яному заглибленні із складною лінією берегів (затоки, урвища, мілини, фйорди, вигини, півострови), мохи і лишайники віддзеркалювалися в ній величезними деревами, гущавиною неправдоподібного саду, й озеро, незважаючи на розміри, відділяло все від усього, лиш озера вміють так відрізняти фраґменти свого побережжя один від одного;
від шорсткого каменя і сухого, здатного розтертися на порошок лишайника лікті обдиралися, як від простирадла, Северин розглядав ландшафт з озером і розумів, що він його добре знає, принаймні його типологію, і якісь несподіванки можна порівняти хіба з тим, як тіні від рухливих хмар спотворюють топографію гірських хребтів або як від надміру денного дощу злилися дві калюжі, і вночі вступив у воду там, де її ніколи не було (бо ж калабані не змінюють від дощу до дощу через незмінність підстав): усі ці варіативні ряди не впливають на впізнавання, як порізи не переінакшують ліній долоні;
ландшафт з озером не тільки допускав розміщення в собі елементів Северинового досвіду, а сам, виявляється, був головним мотивом усіх спогадів про досвід і всіх снів про переддосвід;
неможливо пригадати себе однаково двічі, за винятком кількох ландшафтів, які переслідують, на яких відкладається базовий досвід, відіграються всі війни уяви, де стаються визначальні висновки, переховується ностальгія за невиб раним, і живеш так, ким є насправді, весь досвід зводиться до пізнання цих ландшафтів, а ландшафти стають самим досвідом;
досвід ландшафту є зовнішньою, виверненою назовні частиною генома, яку можна дотворювати, досвід — спосіб пошуку мутацій, спосіб ризику наражування на мутації, різноманітність світу, що вміщається в одному житті, є тими кількома ландшафтами, на які наважуєшся, вони ж диктують спосіб думання, а спосіб думання — це доля;
вода у ямці досягала деяких пучків ісландського моху і геть розмочила їх, від цього мох став бруднозелений і драглистий, окремі обриси аж розлазилися, від нього по воді вилися стяжки бурого настою, поступово осідаючи і розчиняючись у дальших пластах води, Северин не знав іншої істоти, чия школа мала б для нього більше значення, і торкнувся нурту, найбільше ураженого антибіотиками моху;
після кількох ковтків його пройняла така гіркість, що на хвильку аж затиснулися судини, коли ж кров таки проштов хнулася, то руки тремтіли і зсунулися контури баченого, гіркість проникла у найдальші закапелки тіла — якби тепер полизати плече, стегно чи пальці, все було б дуже гірким, гіркість була, мов чорний колір, — відсутністю і сумою усіх можливих смаків;
гіркість уможливлює відчутність усіх шарів власного тіла — стислого і розпертого одночасно — аж до крайніх точок у всіх напрямах, цим досвід гіркості аналогічний досвідові холоду, болю чи хвороби;
Северин дуже хотів покурити — смак куріння залежить від стану піднебіння, тепер сиґарета була б солодка, куріння — це гра, елемент люті, який мусить бути у біографіях болю, холоду і хвороби, котрі не допускають гри;
то окремі біографії, бо вони не вбудовуються у загальний життєпис, хіба лиш згадкою, та зовсім інші правила існу вання (не можна бавитися ще з винятковими жінками, окремими рослинами, озерами, а з гербарієм можна);
він встав, і ноги відразу перемокли, витискаючи воду з купища моху — вода тут не мала кудиінде всмоктуватися.
Северин відкрив очі. Палилося у печі, поруч сиділа Птаха — як завжди у позі, яку годі було відтворити. З араукарії опало кілька сухих гілочок — виносячи сміття, він завжди думав, що живе незвичайно, бо незвичайними є навіть галузочки араукарії у смітнику. Він подивився на годинник — минуло рівно десять хвилин, ще десять лишалося. Птаха, видно, була десь дуже далеко — її лице з закритими очима набуло виразних середньовічних рис. Сиґарети лежали коло ноги на Севериновій томограмі. В роті було гірко, як після шкірок молодих горіхів, або ґрейпфрута, або вивару ісландського моху; добре було б закурити, але він мусив спішити, щоб встигнути на те саме місце.