— Ту й зайти тєшко. Нім добіжиш — сто люд а тебе вздрут.
— А у пана шє, відев, кутюг сила.
Мокрина коротко:
— Пси я потріїла.
— Ов! Єк же то?
— Баба у нас у селі є. У неї зела всякі. То я взяла трійла й дала у хлібові. Псів не буде.
— Оннаково селом таким густим іти — зґвалтуют ці кутюги.
— Ні, — знов коротко каже Мокрина.
— Єк–то ні? Ци у вас кутюг у селі не тримают?
— Я сказала всім господарям на вулиці, щоб своїх собак поприпинали далеко на городах сеї ночі.
Опришки аж здивовано переглядалися. От так баба! Про все подумала.
Але Олекса був не цілком задоволений.
— То в селі знают, шо мемо йти?
— Знают.
— Може бути зрада.
Мокрина усміхнулася. І страшним був цей усміх на костистому білому обличчі.
— Ні. Нашого пана рятувати ніхто не буде.
І дійсно. Коли вночі опришки йшли селом — ні одна собака не гавкнула. Вулиця була пуста, але якби придивлятися, то можна було би то там, то там за плотом побачити тінь. Іноді підіймалася стареча зісохла рука і благословляла опришків услід.
Тихо зайшли опришки під браму. Мокрина зупинила знаком руки ватагу, сама підійшла й почала стукати.
— Хто там? — відізвався сторож.
— Се я, Мокрина.
— Мокри–ина? А звідки ти тут узялася?
— Чи Івася поховали?
— Поховали. А ти де волочилася?
— В суд ходила. Я му того не дарую.
— Ой га, небого! Не потішне твоє. І він уже їздив до суду та, відев, не з такими порожніми руками, як ти…
— А може ж, таки є правда на землі? Отвори, най подивлюсі, чи зосталася хоч яка шмата в хаті.
— Може б, ти краще в селі переночувала? А то одчиняти серед ночі…
— Чого я буду в селі ночувати, як у мене свій кут є.
— Завтра би й прийшла… По–видному…
— По–темному ти хочеш що–небудь украсти.
— Що там у тебе красти? І без мене люде вже розібрали. Ну та вже одчиню, Бог з тобою! Ти й так нещасна.
Ворота заскрипіли, але в отвір всунулася не Мокрина, а Довбуш. Він мов обценьками залізними схопив сторожа за горло.
— Тобі нічого не буде — лиш не кричи.
Сторожа вмить було зв'язано, заткнути рота дала свою хустку Мокрина. Сама зосталася простоволоса.
XXIV
У пана Злотніцького будинок був не на старий фасон, де містилася служба під одним дахом із панами. Тут для служби уже окремий флігель. Його й було насамперед оточено.
Олекса вже знав, скільки вікон у домі, уже було наперед розподілено, хто з опришків коло якого вікна стає. Мов жовніри на маневрах, розсипалися опришки, й кожний зайняв свою позицію. Двері зі сторони саду було вирвано — і Олекса став паном будинку.
Полковник схопився від грюку, вискочив зі спальні. Встиг тільки крикнути "Слуги!.." — і вже був повалений, зв'язаний.
Олекса позапалював свічі. Стало світло.
Пан перестав борюкатися. Лежав і дрібно тремтів нервовим дрожем. Олекса нахилився над ним, мовби бажаючи дати себе ближче пізнати.
— Я Довбуш Олекса.
Потім узяв за руку Мокрину. Підвів.
— А цесу жінку пізнаєш?
Пан глянув.
— Мокрина, — не то сказав, не то прохникав…
— То ти людей катував? То ти по шість годин буком бив людину, єк…
— Шипітку Якова, — підказує Мокрина.
— То ти місєць карав людей та й давав по двацік і п'єть буків шодвічі на днину, єк…
— Щупака Тодора та Демчука Йвана…
— То ти бив людей до смерті, єк…
— Грифеля Яська.
— Пане Довбуше…
Злотніцький хотів надати своєму голосові мужності й навіть діловитості, але не міг; голос зривався й пищав.
— Пане Довбуше… Беріть мої гроші, беріть усі мої цінності, я вам сам усе вкажу — тільки не мучте мене.
— А ти, як тебе просили не мучити — ти слухав?
— Я більше не буду. Я дам вам велику клятву, що більше не буду.
— А житє тим вернеш, шо єс позабивав?
— Я їм життя не верну, але я забезпечу їх родини. Я відпущу їх на волю… Я всіх своїх підданих пущу на волю — лиш пустіть на волю і ви мене. Беріть мої маєтки… все…
— Не по маєтки твої прийшов–сми суда, а по твою душу — аби ти людей бирше не мучив.[70] І не проси, і не трать слів дурно — все одно вмреш у лютих муках.
Схопив свічу і підніс її до руки пана. Злотніцький закричав, заборсався, але зв'язаний був міцно.
— Пали другу руку, — крикнув Олекса Мокрині. — Преціж він твого сина забив.
Мокрина похитала заперечуюче головою й відвернулася. Прискочив Дрислюк і почав палити другу руку. М'ясо зашкварчало, і скоро на тім місці, де торкалося полум'я, стала чорна обуглена маса.
Пан уже не верещав, а тільки мукав. Очі його вертілися, як два колеса і, здавалося, от–от вискочать з орбіт.
В хаті, видно, увечері палився камін. Ще жевріюче вугілля лежало обіч недопалених головешок.
— Дати би грані у пазуху, — запропонував Дрислюк.
— Сип. Він карав людей роками, а єго мук єка година.
Коло каміна лежали щипці. Дрислюк витягав жевріючі вугілля і клав на груди панові. Той борсався й скидав. Вугілля палило підлогу.
Олекса наступив ногою на плече панові й придавив його до землі. Скоро і груди, і живіт пана покрилися червоними гарячими жаринами. Сморід пішов по хаті.
Довбуш стояв над паном і дивився. Погляд його був суворий, але холоднокровний. Ні одної крапелиночки жалю не було видно в тім погляді. Це був не гуцул Олекса Довбуш, а втілення народної помсти. На одну шалю ваги його душі складалися сотні літ важких терпінь синів і дочок його народу — і низько впала шаля та. Скільки б не поклав Олекса панських терпінь на другу чашу — не вирівнятися вазі. Тому погляд Олекси такий суворий і не показує жалю, бо немає його в сій душі.
Вугілля почало пригасати. Олекса бистрим рухом відкинув свою ногу, блискавично замахнувся барткою і шваркнув по правій руці пана. Рука відділялася від тіла, але що була прив'язана, то зосталася на місці.
Мокрина підійшла й тихо торкнула Олексу за плече.
— Буде…
їй здавалося, що вона й тільки вона може розпоряджатися життям пана. З неї було досить, серце не витримувало, що бачили очі, — і от віддала наказ припинити. Але замість послуху почула у відповідь:
— Ні, жінко. Ти своє зробила і можеш іти, куди хочеш. А тепер ми своє зробимо.
Мокрина, понуривши голову, пішла до дверей. Олекса услід:
— Бери шо си вдаст із цего маєтку. Бери, чюєш?
Але Мокрина, не повернувши навіть голови, вийшла.
Олекса таким же гостро рвучким рухом вдарив пана по лівій руці — і знов зачекав.