— Нехай пан не хвастає своєю гуманністю, бо Довбуш не дуже–то розбирає, хто гуманний, хто ні, і одної прекрасної ночі може ограбувати пана, як і всякого іншого.
— За панським приводом, очевидно.
Фразу було кинуто без усякого помислу, але пана Кшивокольського вона, видимо, навела на якісь думки. Він навіть замовк і скоро кинув помешкання ратуші.
Вийшовши, бистрими кроками подався по ринку в сірий його куток і зайшов нараз до шинку найпідряднішого ґатунку. Сказав дати собі пива, а коли шинкар ставив на стіл, сказав йому:
— Пришли мені фактора.
— Ні… А яка справа? У якій справі пан потребують фактора?
— Це я йому вже й скажу.
— То нехай я буду той фактор. Нехай пан кажуть, яка справа.
— Із вашої жидівської цікавості просто хочеш довідатися, яка справа, а потім таки пришлеш фактора.
— Ні–і… Чи я не можу бути такий фактор, як і всякий інший?
— Ну добре. Пришли мені зараз такого чоловічка, щоби міг виконати певне доручення.
— Ой–вай, яке діло? Це пустяк! А на яку справу? Сеймик розвалити? Пана якого побити?
— То вже не твоя річ.
— Чому не моя річ? Власне то є моя річ, бо я мушу знати, якого чоловіка вам привести. Чи то шляхтича гонорового, що йому сотнями платити, чи то підрядного, що на десятках ходить, чи то вояка, чи то хлопа?
— Во–во… Щоб був хлоп, але розумний. Або щоб похожий на хлопа. І щоб по–руськи вмів.
Сторгувалися. Шинкар пішов і за якийсь час привів досить підозрілого вигляду особистість, що була похожою скоріше на батяра міського, ніж на хлопа. Пан Кшивокольський оглядав і, видимо, щось обдумував.
— По–хлопську вмієш?
— Чему нє? — охрипло обзивалася особистість.
— Ано заговори до мене.
— А шо би я гувурив? — перейшла особистість на "руську" мову, з утрируванням наголошуючи на деякі звуки.
— То що хочеш? Ну… скаржся передо мною на погане хлопське життя.
Особистість чмихнула носом на таке чудернацьке завдання. Простіше було би, якби сказали зловити кого в темнім куті та набити добре або й ніж під ребро.
Нарешті шинкар розсіяв сумніви.
— Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.
Особистість аж почервоніла, така то була надзвичайна пропозиція, але формула "заробок завше є заробок" здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом.
— Ой, де–де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк–їм повів у понедівок у Великодній ялов'ята на толоку… повів ялов'ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був–їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, що в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі — таке… А він за волоссє… Та по плечьох — готаман ніби…
Панові Кшивокольському дуже сподобалося. Видно, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому вигляді, в якому уявляв її Кшиво–кольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться — а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.
— Добре. Згода. Беру тебе з собою.
— Далеко?
— Зараз умовимося — розплачуся іно з фактором.
Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п'ять злотих.
— А звідки?
— Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, та пан дадуть п'ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.
— Це за твоєю згодою?
Особистість зітхала й розводила руками — що ж, мовляв, поробиш, давайте.
Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистентці цеї особистості.
XIX
Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він вважав, утекли були геть із села, — об'явилися знов, і об'явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.
Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщицького оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа — так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.
Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.
Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм — а що сьогодні трапиться? А кого сьогодні поб'ють? А скільки дадуть і чим?…
Хто йшов–їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей — і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше й жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.
— Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.
Другі пропонували громадою в тій вірі, що з громади спитати трудно — всі, мовляв, винні. Але більшість за тим не пішла. Занадто вже вони були лояльні, оці борщівські селяни, занадто вірили в право, закон. Казали, що за убивство Бог скарає, рішили вдатися до найбільш радикального, на їх думку, заходу — поскаржитися королеві.
— Він наш тато і він нас порятує. Його дурять пани, що все добре, все в порядку… А якби він знав, як нам живеться — ого!.. Він зразу би прикрутив і нашого, і всіх… Ото біда, що він не знає.
Він–то не знав, правда, але не знали й селяни борщівські, що їхнім королем є німець, якому й до Польщі взагалі мало було діла, а не то до її селян, та ще русинів. Не знали, що його, короля, не тільки вони, селюки, не побачать, а що його цілими місяцями не бачать найвищі достойники держави і для того, аби підписати який важливий акт, ідуть до Дрездена.
Нічого того борщівські селяни не знали й збиралися ночами в найбільшій таємниці то в одній, то в другій хаті та все вибирали делегатів до короля.
Довго вибирали. Бо се ж тобі не з економом справа. Треба вибрати вже з найкращих. І вибрали чотирьох: Демчука Івана, Гомжія Василя, Василя Мігайчука та Щупака Тодора.