Любив Олекса пізнавати нові місця. Тому щороку наймався на іншу полонину, щоб усі їх пізнати, щоби звідати усі їх таємниці. Чорногора взагалі манила його, і він нишпорив усюди. Знаходив часом такі криївки,[68] потайники, що нікому і в голову не могло прийти когось чи чогось там шукати. А що був безстрашний, то ліз у такі зашкалубини між скелями, куди не то хлопці–пастухи, а й дорослі лізти не відважувалися.
Ватаги й пастухи, з якими доводилося Олексі працювати, помічали цю жадобу хлопця лазити та вишукувати всякі таємні місця. Сміючися, говорили:
— Видев, ти на ватажка оприського си способиш, шо тебе тєгне до криївок.
— Ає. Він лазит так, то може й біди собі напитати. За біду не тєжко… Я колись робив у Шилигулі та й у неділю пшов ми от так, подивитиси. Та й у полонині каглу знайшли до комори. Укєли–сми до–овгу таку шпражину, на кілька шєжнів, та й спустили у ту гєру. Но, хто ме лізти? Ніхто не хоче.
Обібравси нарешкі мудрачок оден, шо поліз у тоту гєру з тов жердков. Ізліз уже був до йких три шєжні та й вернувся назад ід горі без отємку. Шо ми го не питали, шо не говорили — мовчіт. І довго так мовчєв, може, з тиждень, а витак вернуло му бесіду. А о тім, шо там вигів, оннаково не вогорив ніц.
— То може бути. Я тому повірю, бо я самий був такий, шо лазив. У бутані робив–сми у Балтагулі, шє молодєком. То й так само у неділю йшли–сми на полонину й під горбічком кагла у комору. Спустили ми жердку у тоту каглу, та й я обібравси лізти: хтів–сме завстидати усіх леґінів, шо вни такі та й збоєлиси. Ізліз я тов жердков у сам спід, став там на ривнім дні. Кагла тота була так файно обмурована, що варт си дивити. А така чорна — гет задиміла, закуріла димом кагла. Бо то опришки клали ватру у коморі, а дим ішов тов каглов.
Іду я далі. Прийшов єких п'єть кроків наперед тов каглов, див'юси — вже конец ті кагли. А успід іде гєра, у комору, ади. Та лише я, браччіки, аби си спускати у гєру, у тоту комору, а то вити — Господи!.. Єк фухнет ід мені отак — ффф!.. Свічка ми у руках ізгасла, лишився я потемці.
Господи! Єк дало мені пуду — волосє д'гори здіймалоси… То сме без памнєті вилеків наверх, аж там трохи очухавси.
— Чкода… Вже був–єс коло грошей.
— Най із тими грошима! Єк би був там пшов, то певно, шо й по мені було би.
— Ци було би, ци нє, а гроші би вже мав у руках. Та й ліз би вже не каглов, бо в коморі певно двері є надвір.
— Шо ж, я виджу, тебе кортит до тих грошей. Ой, не пробуй… Мене то вже ані раз не кортіло. А йк маїш охоту, то йгім. Я би й сегонє знайшов тоту гєру, хіба би єї заломили та, може, глинами засипали бутинєне.
І багато взагалі страхів оповідали гуцули, але на Олексу всі ті перестороги не мали жодного впливу. Навіть навпаки: він іще наче з більшим завзяттям починав лазити усюди. Натрапляв часом на цікаві речі. Знайшов раз діру між камінням. І невеличка така, можна і не помітити — чорницями заросла. Й Олекса наскочив випадково: нахилився чогось і почув, як дихнула струя дуже холодного повітря. Це зацікавило. Кинув туди камінь, прислухався… Камінь ударився об якусь терасу, потім полетів далі, знов ударився об виступ, знов полетів далі — і так чотири рази. Потім булькнув у воду. Заінтригований Олекса почав кидати туди каміння — і кожен раз був той же результат: чотири удари об чотири виступи й бульк у воду. Олекса попробував розширити вхід до підземелля, щоб подивитися, що там є, але з того вже нічого не вийшло. Дірка була між дуже великими каміннями, і всі зусилля Олекси були надаремні. У результаті всіх отих лазінь було те, що Олекса пізнав гори, як рідко хто. З часом це обернулося у нього вже прямо в спорт. Він не брався уже пастушити на полонині, де раз був і ставав на гірші умови, аби на нове місце. Хотів пізнати усі таємниці Чорногори. І досяг своєї цілі більш–менш. Де була яка печера, де була яка глибока долина між скалами — він всюди вилазив, усюди поставив свої знаки. Сам не знав, навіщо це робить, але ставив, щоб по них знайти це місце вдруге.
У нього виробилася ціла система таких знаків. Камінь, звичайний камінь лежить серед моху, а для Олекси це вже знак. Передряпнута глибоко кора смереки, зломана певним способом гілка. Мало того. Коло основних знаків Олекса додумався ставити менші, контрольні. Великий знак може бути порушений, зіпсутий — тоді менш помітний контрольний зоставить показання в силі.
XXIV
Другий результат усіх тих екскурсій був той, що Олекса перестав вірити у всяку чортовщину. Де він не лазив, куди не проникав — ніде не помічав і слідів якоїсь нечистої сили. Залізе в підземну печеру: холодно, правда, вогко, кістки якісь валяються — мабуть, звіринка якась впала й не могла вилізти. Але щоб ото, як оповідають, фуфкало щось, аби які дива показувалися, якісь страхи — нічого того ніколи не бачив Олекса й перестав у те вірити. Підсміювався навіть, коли хто оповідав.
Це дивувало молодших і обурювало старших.
— Єк–то? Старі люде оповідают, а якийсь смаркач буде тут іщє посмішковуватиси?
— Та й що ж, єк я того ніколи не вигів та не знаю.
— Молодий ще, то й не вигів. А йк поживеш із моє, то щє й не того надивишси. Раз я пшов борсуки сокотити. Іду собі лісом і чую, що диханія йкас пасе, звіринка йкас. Але я си того не боєв: мав так сокиру у руках та пушинку малу.
Відходжу я на поле, уже там рівне, дивлюси — кутюга. І має куди піти, а не йде, лиш си крутит то туда, то суда. Я тогда сокиров махнув, аби перенєв — а то нема нічого… Так у тім я три рази рубав сокиров — й тота, єк вітер, не ловитси нічого, то й вна, кутюга, рівно бігає. За четвертим разом я вже і сокиру верг та ухопнув пушечку і стрілєти. Я си злагодив та й лишень би патити — а вна в землю завертіласи та й пропала.
А далі кечери загуділи так, що зроду я не чув, аби так гуділо шо, як тогда. Та єк мні став чупер ви того, то мені си здавало, що я чисто голий став.
Та й витак ік видти побіг, то так–сми біг, що було на два пальці шуми на мені, так–сми упрів. І я прибіг там ід товаришеві, де–м мав бесіду із товаришем найтиси. І найшовси з товаришем і забивси так під бік, що і не міг окємитиси до днини, — так мені страх стало.