— Ає, ає, — казав ватаг. — Пастух знає лиш, шо завидит, зачює, а пес — він вітрит. Худоба не раз заженетси у гущавину, причєкнет, шо ти будеш ту–о коло неї стоєти, а не завидиш і не вчюєш. А добрий пес — ого! Він уже знає. Єнчий жєлує на пси кошта класти. А я не жєлую, бо то си окупит. Чкода ми цего. Сірая угорського… Видев, си не виходит з того.
Гнат зробив уже псові перев'язку і загнав його під лавицю в стаї — нехай вилежиться.
— Лиш то таке, шо вже не буде з него діла. Хуч си й по–правит, але не до свої міри.
Взагалі багато клопоту наробив ведмідь. Довго ще ліквідували пастухи результати його відвідин, а деякі рани то не загоїлися й зовсім. Відчує їх і господар, що його худобина загибла, відчує і ватаг, що мусить давати мішєнникові продукт від неіснуючої вже скотини.
Лише Олекса відчуває се, як поезію полонинського життя, як нову сяйливу фарбу на палітрі.
Словом, чотири дні минули для хлопця, як казка, і коли йому сказав увечері ватаг, що, може, завтра прийде хто з села, це зовсім Олексу не обрадувало.
— Завтра, ади, субота, то вже надвечір мут люде приходити. Котре піше, котре конем. Тот хлопа видвідати, тот маржину… Єкий іде дат забрати ци жентиці.
— То й жентиця йде в дат?
— Та де… жентицу ми так роздаєм, за простабіг. Котре бінне, то берет. Багачеві вна непотрібна.
Справді, на другий день надвечір почали появлятися на полонині сторонні люди. Першим з'явився якийсь низенький, присадкуватий, вічно веселий гуцулик. Видно, нужда його давила сильно, але не могла роздавити: він протиставляв тому тисненню непробиту броню своєї веселості. Завжди він із жартиком, завжди він із придабашкою, пісенькою.
Ой у мене ременичок
Широкий та довгий,
Люб'є мене молодиці,
Заки ремень повний.
Єк зачало у ремені
Грошей не ставати,
Стали мене молодиці
Бай й не пізнавати.
Не дивітси, молодиці,
Шо я подорожній,
Любили–сьте ремінь повний,
Любіт і порожній.
Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить.
Він бідняк, маржини у нього немає, всього "єкихось п'єтеро овец", отже, йому, властиво, нема пощо сюди й ходити. То ходять ті, що по багато скотини мають; їм треба вибирати дат помалу, за літа, аби потім восени не тарабанити одразу багато. Якову не було такої жури, а проте він часто навідувався на полонину. Пояснював це потягами цілком нематеріального характеру.
— Ади, вітрєно тут, свобідно. Там, у селі, пани та корчмарі нарід присіли та й дихати нічим. А тут — весело.
Прийде, поживе кілька днів з пастухами, помагає їм: дров наносить, бо то хоч і ліс кругом, а треба ж їх наносити. Кошару направить, дошку коло сідця приб'є, стовп розхитаний укріпить, застайки полагодить, бо самим пастухам ніколи. І їсти поможе зварити, і в голові не одному поськає — до всього. А за те все і сам прогодується кілька день, і надають йому на дорогу і сиру, і бринзи пастухи — аби доніс.
Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить:
— Ой га, пршєпеньки! Ци дужі?
Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів.
— А ти шо лежиш, єк пан? Чо не доїш?
Се один із пастухів прихворів трохи і лежав.
— А ци я гірший за пана? Най раз полежу, йк пан, бо й я такий самий.
— Ой, нє, небоже. Ти не такий.
— Чіму? Оннаково чоловік си родит. Пан Біг оннаково людей творив.
— Ой, нє, не оннаково.
— А ци ти там був, що знаєш?
Пастухи охоче піддають репліки, бо знають, що Яків доконче виплете якусь сміховину.
— Я при тім не був, а знаю, що йк Бог зачєв творити усєкі народи, то виліпив русина з глини, а шляхтича з доброго кіста пшенишного, солодкого. Поставив на сонце шушитиси, а сам дес пішов.
Лиш біда го наднесла — пес прибіг. То русина не рушєв, бо тот з глини. А шлєхтюка із'їв гет цалком, бо то було смашне кісто.
Лише погадайте собі — із'їсти тілько того кіста! Обдуло пса, об'ївси неборака та й мусів ізчєста сідати спорожнятиси. Єк дерево завидит — і сідат під деревом.
Приходит Бог — ой–га–а!.. Руснак стоїт, єк і стоєв, Божов руков зроблений, а шляхтича нема, лиш те, шо пес наслідив. Но, нема шо робити. Треба душу давати. Дмухнув Бог душу у руснака — тот ожив. А витак давай дмухати на те лайно. То що сідав пес під вербов — став із того шляхтич Вербицький, що під березов — шляхтич Березовський, що під буком — Буковецький, під євором — Єворський. Так пішла жити гет дала шляхта.
Пастухи регочуть. Їм приємно, що так влучно, так приперчено вигадав хтось на панів. По вечері сьогодні довго всі не спали, бо Яків усіх смішив. До того ще й музикант він: і на скрипку, і на флояру, на денцівку, монтелев — на усяку тобі музику. Співаночок таких вимудрує, що пукати від сміху. На другий день у неділю нікому не хотілося йти від стоїща — так тут було весело. А ще буде веселіше, бо з самого рання почали прибувати люди та все не з порожніми руками: той горівчини прибог, той тютюнцю пригістного. І вісті ж із села найновіші — всякому цікаво.
XXII
Стоїще ожило. Багато людей ходять, крутяться; жива бесіда, жарти, сміх. Ватаг міряє, перекроює, рівняє реваші[67] до колід. Не без того, що дехто й голос підійме, як видасться щось не так.
Один ґазда почав говорити, що на його шкаберці було "штирі рублі й бовт".
— Але йк давали мені онну бриндзєнку та зрізали рубель, то й бовт ненароком ізрізали. Я вам казав тогди, що зрізалисте бовт та й можете забути, а ви мені говорили: "Нічо, нічо — я му памнєтати"… Лиш що були–сте підохочені та, видев, направду–сте забули…
Гнат твердо казав, що такого не було й не могло бути.
— Шо–сте дістали, то–м зрізав. Я вашого, ґаздо, не хочу. Я кілько ватагом, а міртуна чожого не взєв–сми.
— Я ни кау, шо ви взєли, я лиш кау, шо–сте забули. Я вашого теж не хочу, але й свого не дарую.
Слово за слово — розмова загострилася. Трудно було рішити, хто з них правий: чи дійсно Гнат забув, хоч це прямо неприпустимо, а чи ґазда, надіючися на те, що не може ж Гнат усе пам'ятати, гадав зірвати й проколов бовт.
Гнатові прикро, що це відбувається при людях. Якби сам на сам, то, може, Гнат просто дав би бринзи на той бовт та й відчепись ти від мене. Але зараз люди слухають, кожне думає: "А хто би то знав? Ніби за Гнатом не водилоси такого, але скуса не по каміню ходит, лиш по людєх".