Легко стрибаючи по колії, в екіпажі проїхав отаман, а попереду комендантської сотні, всього в виразках, роздертого й без шапки, повели Якима, і село стихло.
Але порохом ще курилися дороги, як до Лисогорки повернула Стефа з дітьми. Ще здалеку вона угледіла на своєму подвір'ї згарище.
Вони закричали в три голоси.
Мабуть, хтось указав їй туди, куди армія пішла.
Курява над військом уже послалася на ліс.
Забула Стефа про втому і, спотикаючись, ріллею кину* лась навпростець. Розхристана дитина на руках заходилася від сліз, а друге десь уже зосталось у борозні.
Попереду була рілля, як море, і за нею в долині все глибше в ліс ховалася курява.
Стефа наздогнала отамана, коли вже військо надходило до Довгої Балки.
І тут сили зрадили її: вона не стала, а впала навколішки.
Зупинив отаман коні:
— Що за манія? — На літньому обличчі насупилися брови.— Чого тобі?
Стефа, тяжко дихаючи, намагалась підвестись із пороху. Дитина уже не сиділа, а висіла на руці. Отаман скривив обличчя, й гукнув:
— Гей, хлопці, підведіть її!
Стефа стала на ноги із повними блакитних сліз очима кинулась до отамана:
— Пане, верніть чоловіка, верніть, пане! Отаман насупив чоло:
— Може, того, що постріляв козаків?
— Паночку, він не стріляв їх, я знаю!
І впала на приступку екіпажа, а дитина з вереском покотилася до ніг.
Отаман нервово здригнувся, засік віями і обурено крикнув:
— Чого ти хочеш? Побачить його —гаразд!
Цупкі руки схопили Стефу за розхристані плечі і поривчастим рухом втягли до екіпажа.
— Паняй!
Екіпаж у хмарах куряви помчав повз навантажені вози. Козаки без будь-якого ладу сунули за возами, пленталися стежками між дерев. Часом який-небудь з них зазирав до екіпажа й моргав тоді до другого:
— Наш отаман гав не ловить, іч, кралю підчепив.
— Ой батьку, січові звичаї забуваєш!
Отаман совав важкими бровами і нервово зиркав то на валку, то на дитинча, що вже почало бавитись ефесом кривої шаблі.
В лісі зривалися постріли, і Стефа кожного разу з ляку вся скидалась і блідла.
Дитинча залишило вже ефес і потяглося за темляком. На замурзаному його видику сонечком заграла усмішка. Розповзлися поза щелепи довгі вуса і отаманові, і він обережно одним пальцем погладив по пухкій ручці, що смикала до себе темляк.
Раптом Стефа смикнула дитину, зірвалася на ноги і без слів, одним стрибком опинилася на стежці.
Отаман лише зиркнув у той бік, і брови впали на очі.
— Паняй!
На стежці голічерева, розкинувши руки, лежав Яким Сірник. Його можна було пізнати лише по роздертих штанях, бо куля не залишила від обличчя нічого.
Стефа не голосила і не кричала. Вона впала на розхристані груди і в німій розпуці скам'яніла.
До самої ночі ніхто із Лисогорки не пішов шукати ні Стефи, ні Якима. Вранці тим же лісом лисогорці повертали назад із підвід. Вони забачили, як на стежці щось рухалося, ^зупинилися,
— Ото воно там йкраз і було,—тикаючи назад пужалном, сказав мій візник:;^ отам, де стовп.
Під боком у Якима, в якомусь дранті, спала дитина, а Стефа сиділа збоку й гладила посинілу Якимову руку. Люди скинули шапки й наблизились до стежки. Хтось гукнув.
— Стефо!
Вона, мов від пострілу, зірвалась на ноги, дико озирнулась на людей і стрибками кинулась у кущі. На тому місці й поховали Якима.
Коли стали опускати в яму тіло, Стефа крадькома визирнула із лісу, тихо покликала дитину:
— Олито, Олитко! — і знову зникла в кущах.
Без слів лисогорці закопали його тіло, без слів і залишили в балці одиноку могилу.
Згодом хтось уночі, влада була ще отаманська, над могилою поставив кам'яний стовп.
— Старі люди говорять,— закінчив візник, озираючись назад,— що таку фігуру могли витесати ніде інше, як тільки в Таранівці.
Харків, 1924