Дав Яким візникові Левку рушницю, зарядив свого нагана й забрав козаків із собою до міста,
— А на мене чекайте,— кинув він із підводи — за два дні я повернусь!
І поїхав. На другий день, об обідню пору, до ревкому заявився Василя Дубини родак,
— Ось,— каже,— нате!
І кинув на стіл одіж, яка була на зловлених козаках.
— У Довгій Балці на стежці лежала.
— Ну?!
— Та що ж там — ну!
— А вони ж де?
— То вже питайте свого призводителя... де?.. Звісно, тепер християнські душі ніпочому!
І, гримнувши дверима, пішов геть. Члени ревкому занепокоїлись:
— Може, й Яким там лежить готовий!
Поспішили туди, в Довгу балку. Обдивилися всі корча, нишпорили по всьому лісі,— ніяких слідів убивства не зна-. йшли. По горі хлоп'я пасло худобу.
— Ти бачив, як їхали?
— Авжеж, що бачив, ще й шапку ось мені дали чужі дядьки, а мою плетьонку забрали.
Шапка була з шликом.
Вернувшись знову до лісу, пішли по колії. Зустріли сельчанина— повертав із міста.
— Зустрічав,— каже,— Якима за Гнідишиного Косою, поїхали вдвох з Левком.
— Ну, а козаків не було?
— Бачив — двоє хлопців потягло степом на Таранівху, а що воно —й не знаю.— Потім додав: — Одні з міста, другі до міста. Нехай подивиться, як стало за більшовиків.
Члени ревкому ні з чим повернули назад. Яке радіо розносило чутки,— невідомо, але вся Лисогорка, мов їдким димом, уже пройнялася чуткою;
"Петлюра йде. Повернув із-за Збруча з галичанами. Ось-ось, як не видко".
А Дубина ходить та зітхає:
— І навіщо було забивати козаків? Вони теж християни. От прийдуть і потребують...
Ще зранку так спокійно доїли корів, мололи новий урожай, ставили стовпи для арки на майдані, а надвечір уже сум обгорнув село, мов чорною хмарою.
Першими почали баби, вони сновигали, мов налякана птиця, тягли своє шмаття на вгороди, щось там закопували, щось засували в кущі.
Біля ревкому теж мов ярмарок. Тут родилися чутки й догадки, зростали до паніки, багатьох гнали додому: заводили вони там кудись коней і знову верталися до ревкому.
— Якби Яким, і чого він поїхав!
Прибігала вже декілька раз і жінка його, Стефа.
— Нема ще Якима? — хвилювалася вона.— Та пошліть же по нього.
З нею двоє дітей. Одно під грудьми, а друге тримається за спідницю.
Минув і день. Вечір проблимав прозорими хмарками, засипав село малиновим піском і поринув у пітьму. Люди не спали, проте довкола панувала нашорошена тиша.
На вгороді у Дубинів заблимав вогник, і звідти потягло буряковим згаром. Із лісу пугукав пугач. Потім загавкав собака на крайньому подвір'ї, і, мабуть, поруч у сусіди почав рватися собака на цепу.
І нагло зґвалтувався ввесь куток. Немовби пробіг там вовк. Шум наближався до центру, і по дзвінкій осінній дорозі нарешті лунко зацокотіли підкови.
У вікнах заблимали підсліпуваті каганці. Стефа забилась кудись у шпарку і так просиділа всю ніч. На світанку вона притиснула одну дитину до грудей, а другу взяла за руку і поза селом рушила назустріч Якимові. .
Село прокинулося рано, а може, й не спало, бо кури і ті не з тих сідал повставали. День заходив погожий: з туману випливало сонце, як червоний плакат, і зашаріло вершки на стовпах серед майдану. З острахом тепер дивилися на них лисогорці від збірні: нині там стояла вже шибениця.
Дубина Василь у новій чумарці, помастивши голову оливою, степенно й не кваплячись теж прийшов до збірні. А другі аж з ніг падають та поспішають.
— А чого? — питав Дубина.
— Останнє шмаття забирають. Послідню корову!
— Та вже ж військові треба з чогось жити. За вас же воюють.
Уже сонце підскочило над лісом, а селян все ще не пускали до старшого:
— Занятий.
Дубина вже одежу перед ними розіслав ту, що свояк до ревкому приніс.
— Звісно, їх розстріляли,— чути було Дубинин голос через розчинене вікно,— без сумніву розстріляли.
— Знайти його! — закричав старший.
Кинулись до Якима. На подвір'ї було порожньо. Але Дубина вже розпорядився: "Скриню з хати, шмаття по руках". Уже й оберемок соломи підклали під хату, аж тут до двору заявився Яким. Стрибнув з воза і — закляк. Як сувої полотна, покотилися плакати.
Василь Дубина аж вклонився:
— Пожалуйте, Якиме Степановичу.
Але це було лише в перший момент. Ще й усмішка не зійшла в Дубини з писка, як Сірник одним духом перехопився через пліт на садки.
Дубина лише вдаривсь об пліт, потім прожогом кинувся на вулицю. Загубивши десь шапку, він, увесь буряковий, важко стрибав попідтинню й несамовито кричав:
— Ловіть, ловіть, он, он тіка, харциз!
Але до його хрипу на порожніх вулицях пристали тільки одні собаки: вони скакали і вулицею, і садками, ніби навмисне вказуючи слід двом козакам, що вже закладали в рушниці по другій обоймі.
Яким Сірник, з думкою доскочити до вдовиної клуні, перевіз уже п'яту загату. Але крізь тини все ще навздогін клюкали кулі. Щоб не бігти голим картоплинням, Яким кинувся в лози. Він встиг зробити лише декілька кроків, як його очі впали в чиїсь очі. Під бляшаним кубом перед ним засичав огонь.
Це так було несподівано, що в перший момент ніби і вогонь, і очі заревіли з переляку. Але не встиг Яким і подумати: "Так от де Дубини гнали самогон",— як чиїсь руки, довгі і цупкі, притиснули його револьвер до кульші, в цей же момент, уже з картоплиння, крикнув Василь Дубина:
— Переймай, Андрію, переймай його! — а собаки кинулися навперейми козакам.
Просидів Яким у буцегарні до полудня, мов у льоху.
Як зотліле ганчір'я, рвалися думки. Попробував було говорити з вартовим, але той, немов звір, заричав у відповідь, а з майдану неслися безладні співи.
Яким хотів уже опуститися на долівку, як гримнули двері.
— Виходь!
Його ввели до сільради, все ще обліпленої революційними плакатами.
Допит почався з того:
— Ти їхав з козаками?
— їхав.
— Де вони?
— їх же й спитайте, а я не знаю.
— Брешеш.
— Я тобі не собака.
— Ах ти ж мразь — ти ще будеш тикати?
— Катюзі по заслузі!
Отаман підскочив і вдарив Якима в обличчя:
— Гнида ти комунальна! Яким упав на стіну.
— А ти панська! — огризнувся він 1 вдарив отамана ногою просто в живіт.
Тоді все, що було в хаті, насіло на Якима. Тільки сторож, мовчки й похмуро зітхаючи, сколупував крадькома свіжу кров із стін.
За півгодини по Лисогорці зарипіли вози, й загін рушив із села.