— Ах ти сучий син, — стиха процідив Корін, дивлячись на череп, через очні впадини якого уже продиралось бадилля кропиви. — Це купці, так? Не знаю, що мене стримує, щоб…
— А ми домовлялись… — з поспіхом перебив Фрегенал. — Домовлялись. Я сказав вам усе, Вісенно. Я вам допомагаю. Веду вас. Ми домовлялись!
Корін сплюнув. Вісенна глянула на нього, бліда, потім повернулась до чаклуна.
— Домовлялись, — ствердила вона. — Допоможеш мені його відшукати і знищити, потім підеш своєю дорогою. Твоя смерть не верне життя тим, хто тут лежить.
— Знищити, знищити… Вісенно, я остерігаю тебе ще раз і повторюю: приспи його, спаралізуй, ти знаєш заклинання. Але не знищуй його. Він вартий цілого багатства. Завжди встигнеш…
— Перестань, Фрегенале, ми говорили про це. Веди.
Вони пішли далі, обережно обминаючи кістяки.
— Вісенно, — видихнув Фрегенал через деякий час. — Ти розумієш, як ти ризикуєш? Буде непереливки. Знаєш, з Ефектом Дзеркала буває по-різному. Якщо інверсія не подіє, ми загинем. Я бачив, що він може.
Вісенна зупинилась.
— Не крути, — сказала. — За кого ти мене вважаєш? Інверсія подіє, якщо…
— Якщо ти нас не обдурив, — продовжив Корін глухим від злості голосом. — А якщо ти нас ошукав… Кажеш, ти бачив, що може ця потвора. А чи знаєш ти, що можу я? Я знаю такий удар мечем, після якого у жертви залишається одне вухо, одна щока і півщелепи. Це можна пережити, але не можна після цього, між іншим, грати на флейті.
— Вісенно, вгамуй цього убивцю, — пролепетав зблідлий Фрегенал. — Поясни йому, що я не міг тебе обдурити, що ти б відчула…
— Не патякай багато, Фрегенале, веди.
Далі вони побачили ще вози. І ще кістяки. Перемішані, переплутані, біліючі в траві грудні клітки з ребрами, гомілки, що стирчали з западин, зловісно усміхнені черепи. Корін мовчав, стискаючи руків'я меча у спітнілій долоні.
— Будьте обережні, — видихнув Фрегенал. — Ми вже близько. Йдіть тихо.
— З якої відстані він реагує? Фрегенале, я говорю до тебе.
— Я дам тобі знак.
Пішли вони далі, оглядаючись на стіни яру, стрімкі, порослі покрученими обрубками кущів, поорані смугами зсувів та розпадин.
— Вісенно? Ти вже його відчуваєш?
— Так. Але невиразно. Яка відстань, Фрегенале?
— Я подам тобі знак. Шкода, що я не можу тобі допомогти. Без чарівної палички і персня не можу нічого вдіяти. Я безсилий. Хіба що…
— Хіба що?
— От що!
Із швидкістю, якої годі було сподіватись у товстуна, він схопив з землі гостру каменюку і вдарив Вісенну ззаду в голову. Друїдка впала без стогону обличчям вниз. Корін замахнувся добутим із піхов мечем, але чаклун був надзвичайно прудкий. Він упав навколішки, уникаючи вістря, перекотився під ноги Коріна і каменем, який не випустив з руки, хряснув його в коліно. Корін зойкнув, упав, біль на мить позбавив його дихання, а потім хвилею нудоти ринув зсередини до горла. Фрегенал схопився, як кіт, замахуючись ще раз.
Строкатий птах упав згори, як куля, тернувшись об обличчя чаклуна. Фрегенал відскочив, розмахуючи руками, і випустив камінь. Корін, спершись на лікоть, махнув мечем і на волосину не вцілив у литку товстуна, той тим часом повернувся і помчав у бік Мишиного яру з реготом і криком. Корін спробував підвестись і наздогнати його, але зусилля забило йому памороки. Він знову впав, посилаючи навздогін чаклунові в'язанку страшних прокльонів.
Фрегенал на безпечній відстані зупинився, оглянувся.
— Ти безталанна відьмо! — заревів. — Ти руда паскудо! Хотіла перехитрити Фрегенала? Ласкаво подарувати йому життя? Ти думала, що я буду спокійно дивитись, як ти його вбиваєш?
Корін, не припиняючи прокльони, розтирав коліно, тамував пульсуючий біль. Вісенна лежала нерухомо.
— Іде! — вереснув Фрегенал. — Дивіться! Тіштеся цим видовищем, бо вже за хвилину мій Кощій вичавить вам очі з черепів! Уже йде!
Корін оглянувся. З-за скального звалища, за якихось сто кроків появились вузлуваті суглоби зігнутих павучачих ніг. Потім через купу каміння з гуркотом перевалився принаймні шестиметрового діаметру тулуб, плаский, як тарілка, землисто-сірий, кострубатий, покритий кільчастими наростами. Чотири пари ніг ступали повагом, волоком тягнучи мискуватий корпус через пісок і каміння. П'ята пара ніг, непропорціонально довгих, озброєна була потужними клешнями, як у рака, що наїжачились рядами гострих шипів і рогів.
Це сон — промайнуло в голові у Коріна. Це кошмар. Прокинутись. Закричати і прокинутись. Закричати. Вереснути. Вереснути.
Забуваючи про біль у коліні, він стрибнув до Вісенни, шарпаючи її безсиле плече. Волосся друїдки просякло кров'ю, яка спливала по потилиці.
— Вісенно… — ледь видушив він стерплими від страху губами. — Вісенно…
Фрегенал вибухнув шаленим реготом, що гримів луною у стінах яру. Його сміх заглушив кроки Микули, що надбігав з бердишем у руці. Фрегенал опам'ятався, коли вже було пізно. Топір вцілив його у поперек, трохи вище бедер, і ввігнався аж по самий обух. Чаклун з ревом болю впав додолу, вириваючи зброю з рук коваля. Микула наступив на нього, вирвав бердиш, знову замахнувся. Голова Фрегенала покотилась по схилу і завмерла, опершись чолом на один із черепів, що лежали під колесами розбитого воза.
Корін кульгав, спотикаючись на камінні, тягнучи Вісенну, безсилу і обм'яклу. Микула прискочив до них, схопив дівчину, без зусилля закинув її собі на плече і побіг. Корін, хоч і позбавлений вантажу, не встигав. Зиркнув через плече: Кощій сунув до нього, скрегочучи суглобами; простягнуті клешні розчісували рідку траву, дерли валуни.
— Микуло! — розпачливо крикнув Корін.
Коваль оглянувся, поклав Вісенну на землю, підбіг до Коріна, підтримав його. Побігли разом. Кощій поспішив, піднімаючи шпильчасті лапи.
— Не дамо собі ради, — видихнув Микула, озираючись. — Не втечемо…
Вони добігли до Вісенни, що лежала горілиць.
— Вона зійде кров'ю, — зойкнув Микула.
Корін згадав. Він зірвав з пояса Вісенни її сакву, витряс вміст, не звертаючи уваги на інші предмети, вхопив заржавілий, покритий рунічними знаками мінерал, розгорнув руде, змочене кров'ю волосся, притис гематит до рани. Кровотеча відразу припинилась.
— Коріне, — крикнув Микула.
Кощій був близько. Він широко розчепірив лапи, зубасті щипці розкрились. Микула бачив очі потвори, що повертались на стовпчиках, і під ними подібні до півмісяця ляскаючі щелепи. Повзучи, Кощій ритмічно сичав: тсс, тсс, тсс…